УАП - Проба першого кадру або дитячі кроки в телевізійне майбутнє

Информация о авторе

Проба першого кадру або  дитячі кроки в телевізійне майбутнє

Як більшість маленьких дівчаток, я мріяла стати співачкою або актрисою. Виступати на сцені, носити гарні сукні, подобатися мільйонам людей,  даруючи свій талант. Більшою мірою такі перші бажання реалізації себе визначає телевізор, тобто телебачення. Гарна картинка, яка шириться в кожну домівку, приваблює та надихає. По цей бік екрану все здається легким, романтичним, красивим та здійсненим. Не зміцніла дитяча свідомість малює безліч чудових кадрів себе майбутньої.  

Згодом, подорослішавши, вектор трохи зміщуються разом із мрією. Поряд з новим бажанням стати фігуристкою маячить чергова. Все той же телевізор дає усвідомлення ще однієї професії — телеведучої.

Щовечора, після школи, ти береш якийсь зі своїх дитячих журналів або й сестрин “Вогник”, всідаєшся біля темного вікна вашої з сестрою дитячої кімнати, журнал охайно кладеш на підвіконня й розпочинаєш прямий ефір. У холодному дзеркалі шибки тобі видно себе: міміку, рухи. Оцінюєш як вони виглядають “наживо” і відпрацьовуєш манеру, пригадуючи тьоть з телевізора. 

За кілька секунд все розпочнеться. Три...два...один...ефір. 

Для початку ти вітаєшся з уявним глядачем й починаєш йому розповідати про вагомі новини свого життя — вони короткі, не обтяжені відеорядом. Нишком зазираєш в журнал, наче читаєш звідти, як це роблять професійні ведучі головної програми новин. Намагаєшся тримати інтонацію і ритм подачі. Робиш паузи, поправляєш уявні окуляри, перепрошуєш за неточність у цифрах. Гра триває хвилин двадцять. Наприкінці ти читаєш котрийсь свій улюблений вірш, часом напам’ять, і прощаєшся. 

Ти сидиш на стільці ще зо п’ять хвилин, відчуваючи задоволення, яке охоплює тебе цілком.

Моїм першим справжнім виступом перед телевізійною камерою, у далекі три з половиною роки, можна вважати декламацію вірша про Рональда Рейгана. Скоріше не про, а до. Це був вірш-прохання до 40-го президента Сполучених Штатів не починати бомбардування Радянського Союзу. Злий коментар президента США в бік “імперії зла” не на жарт зачепив і обурив представників влади СРСР в період “холодної війни”. 

Пригадую, це був кінець літа. В наш двір прийшли люди та звернулися до головного по будинку. Ним виявився мій батько. Вони представились працівниками телебачення і попросили назвати активну дитину для важливої місії. Почувши про місію, батько назвав мене, запевняючи журналістів, що я з усім впораюсь. І ми з мамою пару днів вчили довгого вірша. Зараз навряд чи його пригадаю, але там фігурували слова “ядерні бомби”, “містер Рейган”, “ не скидайте на нас”, “про дружбу народів” і таке подібне. 

В день “Ч”, на нейтральній території, між двох великих дворів, було поставлено чимало лавок. Сусіди стікалися до них, займаючи місця. Декотрі стояли осторонь, тільки споглядали з недовірою за перебігом подій, які розгорталися у форматі двору маленького міста. Це був прямо святковий мітинг з музикою, спланованою програмою, які фіксували на камеру. У людей брали коментарі стосовно теми, що жваво обговорювалася під під’їздом та в усьому світі.

Ось настала та мить, коли мене підвели в центр перед лавками, на таку собі уявну сцену. Величезна камера дивилась прямо на мене. Того дня, пам’ятаю, мені надягли найкращий літній комбінезон, привезений з Чехословаччини. Мій ріденький чубчик прикривав шикарний бант, що ледь-ледь на ньому тримався й часом він хилився на бік від своєї ваги. 

Працівники телебачення пояснювали мамі, що я маю робити і як поводитися під час запису. Мама переводила мені “на дитячий”. Я налаштовувалася. 

Хтось крикнув: Можна. І мама мені махнула зі словами: Давай! 

Я почала і на наступному рядку запнулась. З боку камери щось крякнуло, журналістка терпляче сказала: “Нічого, нічого. Почнімо знов.” Всі сконцентрувалися. Я вдихнула на повні груди, розправила плечі. 

Я зібралася й прочитала той вірш інтонаційно правильно так, як ми вчили з мамою. Журналістка сказала, що добре і повела мене кудись в бік колонок. “Вибирай собі іграшку, яку хочеш!” - сказала вона. Серед різноманіття було багато всього, адже програма була розрахована не на одну мене. Я вихопила оком з усього дитячу телекамеру і набір лялькового посуду. Вагалася, бо моя камера була зламана і вже не мала того ефекту, як нова. Але раціо перемогло, я обрала набір посудки, адже ляльок вже не було з чого годувати. Й посудка була тоді якимсь дефіцитом. 

Машина пропагування працювала справно і платила відповідно.

 

Тієї передачі так ніхто з нас і не побачив. Чи пустили її взагалі в ефір? Невідомо. Чи зіграла моя декламація-звернення якусь роль? Незрозуміло. Чи побачив її взагалі хтось із представників влади Сполучених Штатів? Сумнівно. Суцільна загадка, яку поглинув час, лишивши маленькій дівчинці стоси вражень та мрій. 

 

8.01.2019.

Отзывы о публикации

Оставлять отзывы могут только зарегистрированные пользователи

Чтобы оставить отзыв ввойдите в свою учетную запись