УАП - київський детектив ЗВІРОФЕРМА

Інформація про автора

 

  

З В І Р О Ф Е Р М А

 

якщо читач подумає

що персонажі повісті лише п о д і б н і  живим  здоровим

співвітчизникам

це не так

совєтіко-гомунскули  оголеними натурниками позували автору повісті

імена змінені бо діти й онуки не винні

 

 

 

 ДАНИЛОВИЧ  ІДЕ  ВА-БАНК

 

 

            Того ранку, прийнявши велику таблетку аспіріну з вітаміном С, головнокомандувач слухав чергові казки, які щодня складали для нього служба безпеки, міністерство внутрішніх справ, раднацбез та власний аналітичний відділ, розташований на горищі будівлі з солідним фасадом у стилі раннього брежнєвського ампіру. Цілком таємні зведення напівпошепки читав першій особі водій. Єдиному йому, та й то на п”ятдесят процентів, довіряв головнокомандуючий після серії підлих зрад із близького оточення, інспірованих з-за довколишніх бугрів.

            …Стрункі, як на підбір, з офіцерською виправкою прибиральниці всю “папину” відпустку міліметр за міліметром пилососили його кабінет. І не марно. Стрілка чутливого детектора затріпотіла, тільки-но старша із прибиральниць, майор контррозвідки Павло Дрючков, піднесла прилад до тризуба, відлитого з самородного золота 999,9 проби. Подарунок головнокомандуючому від його земляка, нині губернатора Магаданського краю, вже кілька років висів у кабінеті, просто над головою першої особи. Хто міг подумати, що шість з половиною кілограмів мерзенного металу можуть посилати радіохвилі? Знайдену українськими чекістами російську радіопідлянку негайно сховали в поламаний сейф першого секретаря ЦК Компартії України, прихований в підвалі з шумними стічними трубами до кращих часів, коли у зв”язку з ювілеєм виникне необхідність відкриття меморіального кабінету Владоносора Васильовича Щербацького, “батька” місцевих холуїв, і сейф урочисто повернуть на старе місце.

            Голова раднацбезу, непогамовний веселун Ежен Едмундович Прапорчук, запропонував піднести золотий тризуб як троянський подарунок послові Росії, до дня  його тезоіменитства. Нинішній господар кабінету Владоносора Щербацького не згодився і так прокоментував план підступної помсти, запропонований жартівливим адміралом:

-         Твоя эта, едрена вошь, шутка только дураку может показаться шуткой. Ты, Эдмундыч, блин, думаешь, что развеселишь ФСБ, когда вместо моей грамотной речи, типа как по Шекспиру, эти гниды в наушники станут прослушивать бормотуху Черномордова, своего посла, епита твою бляху, российского, по натуре? Для нас с тобой, дружище Эжен, важнее, чтобы придурки из ФСБ  ошизели от неопознанных звуков нашей канализации. Пусть кретины думают, что хохлы новый шифр сварганили. Подарочек рядом с говняным стояком 001АП  поставили?

            - Так точно, именно в той точке, где вы указали, господин главнокомандующий, в подвале, под вашей комнатой отдыха, как раз под унитазом 001АП,  - заусміхався Ежен Едмундович.

            -  Пускай московские, бляха-муха, штирлицы попотеют от нашего «ответа Чемберлену». Накося! – обличчя першої особи від хвилювання вкрилося червоними плямами. – Не на дураков напали, кацапуры чертовы, иуды подлые!

-         Господин главнокомандующий, что это с вами? Вы никогда раньше таких крутых выражений не употребляли…

            -  Долго терпел, прорвало, епита твою бляху. Если б ты знал, дорогой Эдмундыч, сколько я подлянок от них натерпелся, когда был отвечающим за качество напитков и закусок для полян, накрываемых в Звиздопетровске для саранчи московской, бля, дармоедов нашего сала. Вот видишь, как отблагодарили, сучьи дети, прослушку из золота подсунули. С намеком: мол, Данилыч золотом балуется, вот и клюнет. И кто же мне так насрал, подумай только! Столько лет верой и правдой…

           

Ліве око першої особи в державі зволожила сльоза. Сентиментальність була його ахіллесовою п”ятою, і тільки дві людини знали про це: особистий водій головнокомандуючого і голова ради національної безпеки, у політичному, таємному інтимі з яким перша особа перебувала задовго до своєї другої інавгурації.

           

-  Если б знал, клятый трезубец собственноручно повесил бы в спальне охранников. Там ребята у нас здоровенные, каждый день гороховый супец едят, и добавки просят. По ночам такая пальба идет – что стрельбы на Яворовском полигоне.

           

Головнокомандуючий пив склянка за склянкою мінеральну воду.

            -  Какой политический цинизм, форменное предательство! Мне прослушку из золота не жидики родимые подсунули, не засранцы-американцы, не румыны трахнутые. Банабаки-поляки и те на такую гадость не решились…

            -  Трезуб подкрался незаметно, а виден был издалека, - усміхнувшись, зробив спробу по-філософськи пожартувати екс-адмірал Прапорчук, але головнокомандуючому було не до веселощів.

           

            Довіреній особі номер один, водію Сірожі – так лагідно називала перша особа Сергія Владиленовича Пентюха, підполковника, який числився за відомим відомством, - було вже за шістдесят. Шоферський молодняк, що віддано заглядав у рота начальству, був небезпечний. Довготелеса молода зміна, незважаючи на покірно зігнуті хребти, холодними очицями скидалась на голодних лисиць у вичікувальній позі перед курником. Тому головнокомандуючий щодня когось там молив (бога чи чорта, тільки йому відомо), щоб Сірожа ще довгі роки був у фізичній формі, достатній для водія першої особи.

            На п”ятдесят процентів вірний слуга головнокомандуючого сьогодні зачитував шефові секретні зведення пошепки не тому, що “папин” кабінет після щонайгенеральнішого прибирання міг прослуховуватися. Напередодні, після футболу на Олімпійському, де збірна України жорстоко покарала своїх минулорічних кривдників, Сірожа відмовився від чарочки коньяку, запропонованої першим віциком динамівської команди, і, як завжди, випив півтора літра холодного пива. Наші хлопці з рахунком 1-0 (ще й двічі пробили одиннадцятиметровий, ледь-ледь не влучивши у ворота повз з переляку непритомного вороторя) вщент розбили збірну нахаб з Республіки Полінезія, які заступили шлях нашій зірковій команді до світового чемпіонату інвалідів дитинства.

            -  Сирожа, стой! Давай сначала. Ни хрена не разобрать, хрипишь, как негр из жопы, - скаламбурив головнокомандувач. – Ицык наливал же тебе, как порядочному, коньяк, а ты, мужицкая душа, не можешь дня прожить без ослиной своей мочи… Понимаю, сам пивком балуюсь. Читай заново оттуда, где эти пыссатели хреновы, сидя в разных кабинетах, как сговорились, понасочиняли одну басню про этих… как их там, мудыл, кличут?.. – про бомжей Емелькиных.

 

            Столичний градоначальник Омелько останнім часом дедалі частіше викликав у головнокомандуючого роздратування. Щось не заладилося у стосунках між сувереном і васалом, незважаючи на одну, здавалося б, сприятливу обставину: попи хрестили їх в один і той же день одного місяця. Але в різні роки. Омелька хрестив сільський батюшка, коли тому було три тижні від роду. Головнокомандувача прилучили до православної віри пізніше, одночасно з записом “українець” у паспорті, коли бригадири звіздопетровських пацанів висунули Даниловича на виборах своїм кандидатом. Таїнство прилучення екс-комуніста Даниловича до віри в бога здійснював не миршавенький сільський попик, що Омелька хрестив, а достойнійший митрополит Володимир Самоcвал, предстоятель Малохолуйського приходу Великопаскудного Болота.

            Сірожин хрипкий простуджений шепіт став ще тихіший, голосові зв”язки надовго вийшли з ладу. Головнокомандувачеві знущальницьке читання свіжих донесень набридло. Виручила неабияка кмітливість колишнього рукодільника з обслуговування московських інспекцій. “Папа” скрутив рупором надруковане газетним форматом запрошення на чергову зустріч шоу-авторитетів і приставив його до свого вуха. Вузький кінець “самокрутки” опинився біля Сірожиного рота. Тепер можна було розібрати хоч щось.

 

            Запрошення на зустріч “Ченч имею закусить” друг сім”ї головнокомандуючого і особистий його радник з культури шоу-наперсточник Ян Форточник завжди друкував золотими буквами на спеціальному папері з фіалковим запахом. На такому папері закохані зазвичай пишуть одне одному ніжні слова. Чергова зустріч з підштукатуреними авторитетами, з рум”янками на покійницьких масках, у наклеєних поверх старечої лупи перуках, мала відбутися в справжнісінькому аристократичному центрі Європи, у Віденському оперному театрі, орендованому Янеком на гроші общака.

            Але в Австрії розперезалися янекофоби з правої партії, і привоз друзів-приятелів Форточник переніс в інший оперний театр, скопійований місцевим архітектором з Віденської опери. Яка різниця? Одеса – місто теж, можна сказати, наших аристократів, у певному сенсі культурний центр, образно висловлюючись…

            Сірожа простудженим голосом нашіптував секретні зведення в паперовий рупор, щедро виділяючи слину. Надруковане на банкнотному папері запрошення на “Ченч” було зіпсовано. Пред”явити на контролі обслинену перепустку першій особі було незручно. У виняткових випадках головнокомандуючий проходив контроль, не пред”являючи запрошення, показуючи посвідчення, або, в крайньому разі, свій новенький паспорт. Пильна охорона досить точно могла зробити звірку кольорового обличчя “папы” з кольоровими фотографіями. Портретики головнокомандуючого в чарівних рамочках скрізь висіли у фойє на гвіздочках і гачечках, були прикручені гвинтиками й шурупиками до “фігових пальм” у дерев”яних діжках, або пригвинчені гаєчками до кришталевих люстр.

            Цього разу головнокомандуючому вшанувати “Ченч” своєю присутністю настійливо не радила служба внутрішньої безпеки. Причиною тому була не можливість теракту, організованого Юльчиними бандитами а ймовірність небезпечної для здоров”я загазованості атмосфери в залі Одеської опери.

           

Благодійний захід, який реанімував на годинку покійників у політиці та мистецтві, хоч і без першої особи, все ж відбувся. У залі й на прикрашених червоними гвоздиками та білими каллами сцені запах дьогтю і хлорки змішався з подувами звідусіль клістирних газів. Зі старечим нетриманням пердунів шоу-політиків доставили в театр на інвалідних колясках. Брежнєвською міллю побита тусовка радянської оперної естради скрипіла змазаними касторкою протезами. Поети Альберт Євтушонка і Віталій Трипальський, що колись гриміли комерційним вільнодумством (у непевні часи ще трішки, ще крапельку – і справжні дисиденти!), гордо несли в склянках з п”ятипроцентним розчином пургену випалі штучні щелепи.

            Керамічні резці, що не стиралися довіку, менестрелям рівності і свободи безплатно виготовили при комуністичному режимі. Тоді поети, не переходячи норм пристойності, відважно лаяли турботливих тиранів. Два кутні зуби в кожному протезі були особливі.

            В одному з двох керамічних зубів мудрості зі штучної щелепи, вартістю кожний по двадцять три тисячі доларів, було вмонтовано радіостанцію. В другий зуб вставлено особливий мікрочіп. Запатентований в КГБ СССР секретний електронний пристрій напряму з мозку зчитував крамольні думки поетів ще до того, як вони набували звукової форми. Тільки-но вільнодумство предтеч перемін наближалося до червоної риски, черговий на пульті натискав кнопку – і сміливці починали дрібно цокотіти керамічними зубами. “Онуки Єсеніна і Маяковського”, вирішивши несанкціоновано похуліганити, не могли вимовити жодного слова. Народ, співчуваючи поетам, думав, що буревісники демократії застукотіли зубами тому, що до кісток промерзли: “кремлівські тирани заморозили в країні свободу думки і творчості”.

            Комуністична влада поважала почуття національної гідності представників багатонаціонального загону кобзарів, дударів, акинів та інших гуслярів.

            Російськомовних поетів, що цокотіли зубами, при всьому народі саджали в латану-перелатану вазівську копійку і швиденько відвозили. На дачі за містом уже була по-чорному натоплена банька, а коло самовара сиділа широка манька, але у вузькій спідниці.

            Згорблені від почуття невиконаного обов”язку перед закутим у кайдани підневільним народом україномовні поети воліли залишати організовані літературознавцями у цивільному поетичні вечори на горбатому “Запорожці”. На дачі-хатинці, обгородженій тином з глечиками, у штучному ставочку плавали сумна гумова качка і самотній поліетиленовий лебідь. У світлиці перед нью-шевченками і нью-франками виставлялася тонкого скла, петлюрівських часів кварта, а замість мизатої російської маньки з очицями-кнопками рум”янилася великоока марічка – файна чічка з республіканського училища КГБ.

            Пушкін, Лермонтов, Шевченко багаторазово переверталися у домовинах, з того світу спостерігаючи, як їхні поетичні правнуки на заміських дачах страждають за народ, з головним болем після випитої напередодні “гіркої чаші”.

           

Робота гебешних стоматологів з Інституту Протезування Рівності та Свободи була оцінена урядом гідно. Творці штучних зубів мудрості щороку відзначалися державними преміями.

            Захід уважно спостерігав за поетами-бунтарями, які почали сміливо хуліганити в “зоні вічної мерзлоти”, і скоротив асигнування на підривну в СССР діяльність. Цеерушні аналітики зробили висновок: у тоталітарному радянському суспільстві з превеликими муками народжувана демократія, хоч маленькими кроками, та все ж рухається вперед! Не мине двохсот-трьохсот років, як опудало саме по собі завалиться. Антилюдський режим в комуноросійській імперії поступово переродиться у цивілізоване суспільство, яке не смердітиме за тисячи кілометрів десятками мільйонів солдатських онуч.

 

            У доставлених Янеком на “Ченч” відомих поетів зуби давно не цокотіли, як у часи їхньої літературної молодості і зрілості. Електронні чіпи здохли, енергія в мікробатарейках згасла назавжди. Після розпаду СССР замінити живлення зубів мудрості було нікому. Та й не треба. Тепер мастодонти бунтарської поезії навіть коли хотіли, нічого з себе не могли вичавити. Коли на милицях виходили на сцену читати одну-дві строфи “з колишнього” (авторське декламування було умовою одержання безплатної вечері), глядачі в перших рядах бачили: до зарослого сивим волоссям вуха поета прикріплено навушник. З-за куліс долинав роздратований голос суфлера, підказки якого погано чула “совість народу”,  з причини похилого віку.

 

            До свідомості головнокомандуючого, просвітленого після другої прийнятої таблетки аспірину, нарешті дійшов зміст донесень спецслужб, незважаючи на їх нехудожнє виконання простудженим водієм Сірожею Пентюхом. Ситуація була більш ніж серйозною, і без того крихка політична стабільність у державі опинилася під загрозою. “Папа” викинув у корзину з написом “Державний архів” обслинене Сірожею запрошення друга Янчика на “Ченч” із закускою. Першій особі було не до гульок!

 

            Якщо звести воєдино все накопане конкуруючими спецслужбами, обстановка мала такий вигляд. Напередодні приїзду до столиці України повноважної делегації Світового банку, щоб на місці переконатися в крайньому ступені злиднів, у яких перебуває країна, порушуючи загальноєвропейську гармонію, з Києва, як з”ясували агенти, в невідомому напрямку зникли тисячі бомжів.

            Аналітики пророкували моторошну картину. Рішення про виділення допомоги нечуваних розмірів у вигляді безпроцентної позики, суму якої, щоб не наврочити, боялися вимовити татові міністри, опинилося під загрозою. Якщо американо-євро-єврейські банкіри-пронири на власні очі не побачать, що український народ перебуває в куди трагічнішому становищі, ніж страждаючий від неврожаю і голоду народ Північної Кореї, то замість мільярдів твердої валюти можуть прислати, падлюки, кілька фургонфів з простроченими ліками, старим ганчір”ям і позаторішніми “Плейбоями” – для підвищення реформаторської потенції в кабміновських чиновників.

            -  Сирожа, что ты мне скажешь за эту очередную херню наших пыссателей с погонами?

            -  Я вот что вам скажу, Данилыч, - тільки водій так лагідно називав головнокомандуючого, решта обслуги фамільярничати з першою особою не наважувалася, - позвать нужно Эжена Эдмундовича, и не такие шарады разгадывал наш адмирал.

           

Ежен Прапорчук першу свою вищу освіту здобув у гуманітарному інституті. Надзвичайно здібний, природжений аналітик спецслужб, він швидко вискочив із пошитої для нього сорочки викладача мови для глухонімих. Плавав морями-океанами, у відставку під ракетний салют зійшов на берег з атомного крейсера “Нестор Махно”, і незабаром став незамінною інтелектуальною тінню головнокомандуючого.

 

Что ты за это скажешь? – наче зв”язку гранат, перша особа кинула Прапорчукові папірці секретних зведень. – Это же черт разберет что означает! Куда дрыстанули засранцы? Я Емельке сколько раз говорил, чтобы культурно разместил своих бомжей в открытом бассейне на «Динамо», он уже который год стоит без воды. Это ж ты подсказал такое мудрое решение, Эдмундыч ты наш многоопытный! Убьем сразу двух зайцев! Соберем тех, кто из технической и гуманитарной интеллигенции, посадим в изолированное, хорошо проветриваемое место и создадим из них партию-клон «Матьківщина», отбирающую голоса избирателей у Юлькиных бандитов. К тому же, очистим от бомжей хотя бы центр столицы.

 

Холодний адміральський вираз обличчя Ежена Прапорчука змінився на маску клоуна, який зображує перед публікою веселого ідіота. Голова раднацбезу чудово знав: коли головнокомандуючий починав метати блискавки, а над спинкою крісла 001АП зароджувалася зловісна воронка тайфуну з традиційно жіночім ім”ям “Мать-Перемать”, народна мудрість “мовчання – золото”, як рятувальний круг, не раз виручала його.

 

-  Эжен Феликсович!.. тьху! Эдмундович… Ну и отчество у тебя, блин, не запомнишь!.. Ты этот план мне предлагал, епита твою бляху, или вонючий козел из соцпартии? Говорил ты мне, что вопли несогласных с партийной програмой дуриков из бетонной ямы бассейна за криками футбольных болельщиков никто не услышит, что нечистоты делегатов учредительного съезда создаваемой нами партии будем динамить по трубам динамовского бассейна?  Так ты объяснял мне, красавец наш с крейсера «Нестор Махно», или вместо тебя отливал из говна пули рыжий матрос с пиратской шлюпки «Бандитка Юлька»?

-         Так точно, это моя идея!

-         Помню, помню, преотлично даже помню!

Головнокомандуючийтрохи заспокоївся. – Тогда, кардинал ты наш по пиву с таранью, я принял мудрое решение по бомжам, так как мыслил дальше тебя. Во-первых, бомжи в динамовском бассейне были бы у нас под рукой. Всегда на подхвате участники акции «Єднаймося в єдиному єднанні навколо єдиного гаранта!». Во-вторых…

            Что уставился на стенку? Не боись, трезубец, что теперь у меня над головой, не фээсбешного Левши изделие. Отлил его Витек, зятек мой обрезанный, блин, еще неформальный, точь в точь, как тот. Тоже из золота. Российские долботрахи сразу не догадаются, что радиоблядь их теперь транслирует, как по трубам хохлы говно спускают.

           

            Перша особа на мить розслабилася, повеселіла, на стомлених сірих щоках з”явився легкий рум”янець.

            Емоційна передишка тривала недовго, і головнокомандуючий продовжив Прапорчукові прочуханку. У того від тривалого стояння в одній позі почало нити праве коліно.  Ежен Едмундович мав більше шістдесяти кілограмів зайвої ваги, і ніякі старання дієтологів четвертого управління мінздраву не могли перемогти другу пристрасть екс-адмірала: напиватися на ніч пива, закушуючи стікаючою жирком таранькою, - аж до короткочасної зупинки дихання. А першою, потайною, пристрастю Прапорчука було його безсоромне, антидержавне бажання зухвало вмістити свою сідницю у крісло 001АП, сидячи зараз в якому шеф мудро вказував на прикрі промахи свого підлеглого і в м”якій формі, єпіта твою бляху-муху, окремі серйозні недоробки.

 

            Господар кабінету продовжував:

            - Во-вторых, центр нашей столицы без этих вонючек немоющихся приобрел бы достойный, европейский вид. Милорды из Европарламента, что мордами там торгуют, не хрен им делать, который год мусолят украинский вопрос. Не можем, видите ли, без европейского содрагания наблюдать, как мимо сотен голодных и раздетых бомжей мчатся Крещатиком десятки бронированных шестисотых мерсов с тонированными стеклами «Тиха украинская ночь».

            Я спрашиваю, почему до сих пор не выполнено прямое указание главнокомандующего? Почему не решен вопрос по бомжам как договаривались?

            - Емеля старался, но не мог выполнить ваше указание, его бомжевозы директор стадиона «Динамо» не пускает на свою территорию, - нарешті найшовся що відповісти Прапорчук.

            - Ну, так, блин, разъяснил бы обстановку, Емеля не дурак, и директор стадиона не пидар же последний…

            - У Емели с директором вендетта из-за каких-то импортных унитазов, тот списал себе в карман импортное оборудование, когда был начальником киевской канализации. А Емелька-то если не русский дурак, то украинский дурень, это уже точно! Не упускает случая, чтобы издевательски не нахамить директору стадиона. Откуда, мол, у вас, Хечбек Моисеевич, миллионы ваши начальные? При вашей скромной зарплате муниципального служащего, при столько лет несменяемых, пошитых еще при царе Соломоне домашних тапочках, с большой дырой в районе большого пальца на левом тапке и оторванной подошвой на правом?

            - Он что, жлоб совсем, не понимает, что все миллионы наши, если не из говна унитазного, так из писуаров – в полусладкое «Советское шампанское» переработанной мочи белых кроликов? Угомони Емелю, Эдмундыч! Кстати, на него в прокуратуре много папочек уже припасено?

            - Есть кое-что, но сейчас его вопрос нужно отложить. Предстоит срочно решать с бомжами, эмбээровцы уже на подходе, через неделю будет поздно.

            - Ну, так думай, адмиральская голова у тебя или бочонок с пивом?

            - Думать… придумаем, не волнуйтесь, господин главнокомандующий. Извиняюсь, сейчас нужно поставить точку в одном пикантном вопросе. В приемной сидит Танька, приперлась с намерением выхлопотать мужу хорошее место. Сгоряча вы уволили своего повара Тютюнчика. Паренек он башковитый, в наших архивах давно отмечен как весьма полезный товарищ. Да и на стряпню его грех было жаловаться. Голубцы такие заворачивал – не стыдно было подавать в любой компании. Помните, как депутат израильского кнессета… - забыл, как этого мойши фамилия… - пальчики облизывал? Фаршированной куриной шейкой чуть не подавился, так вкусно было?

            - Еще бы! Наш поваренок еврейскую кухню досконально знает. Говоришь, башковитый?.. Не возвращать же мне его назад… Пирожнику пироги печь надо было, а не писуаровские, блин, анекдоты сочинять…

            - Вы хотели сказать пиаровские?

            - Пиаровские или имиджевые, ты что думаешь, шеф твой полный идиот, не в курсе моды научной?

           

            При цих словах головнокомандуючий скосив праве око на підручник “Азбука паблік рілейшнз”, що лежав поверх розкішної, виданої Московською патріархією Біблії, подарованої йому колишніми соратниками в річницю обрання Дмитровича в ЦК Компартії України. Автором “Азбуки”, підручника для дуже широкого користування, був учений зі світовим ім”ям, академік культури і мистецтв Мішель Міхаельович Пісуарський, послугами якого, з пивцем попарившись у сауні, користувалася перша особа – як репетитора правильних наголосів у незнайомих українських словах. Цитуванням з інтелігентною вимовою класиків світової поезії під час виступів перед народом головнокомандуючий був зобов”язаний своєму таємному іміджмейкерові академіку Пісуарському, улюбленцю шарової публіки палацу „Україна”. На великій сцені палацу академік проникливо співав шлягери власного виробництва, неординарною для великого вченого поведінкою зволожуючи очі у присутніх на концерті витончених паночок. Для лірично налаштованих їхніх сідниць крісла палацу були замалі.

 

            - Негодяй в поварском колпаке, что поджопника от меня получил за сочинительство анекдотов, - продовжив головнокомандуючий, - пакостничал не иначе как со

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис