УАП - Загублені тіні

Інформація про автора

  Загублені тіні

                               Загублені тіні розсікаються ріками

 Як зберегти людину? Як умиротворити її гнів.?. . І церква тоді смиренно співає: «пристрастю твоєю, Христе, од пристрастей звільнимось.

                                                                                               П. Флоренський

 

      Стрімко стікає час, умиротворено сидять пташки на верхів’ях  дерев, а малий щезник, вітер гірський, німко стиснув кулачки, показуючи свою безпорадність. Тиха осіння ніч. Передвістя зимових опочинків. Напосідливо бринить остання муха, бо нікуди закритися від ваговитих променів сонця, що спокусливо приманюють до старого пенька. Там вчорашній сік залишили суниці та ожина. Темного пізнього підвечір’я ще явиться сюди, аби поласувати нектаром літа. А зараз мусить знайти прилисток.

      Передвістя студені трохи мотрошить комашню. Штормить стихія суті до кінцівки кип’ячих зойків, примиряються істоти до зцілення зіницями…

Бо найвища правда – погляд в розіп’яття, аж поки не визріє та крапля, що окропила світ цілісним початком від кінця.

      Старі дзеркала, озера, порушують тишину, вібрують у просторі. У позові похилі загублені тіні, прагнуть прорости Новими цівками в просинь. Чіпляються за відкрите сонце, укорочують корок будням, бо свято мусить статися. На важких канделах важкі сльози. Кожен голосить своє. В кожного своя правда. Ніхто не винен. А чому зорі схилилися, просячи підмоги? Як? Чому Друїди дивлять на рід людський, ніби на запізнілі краплі осіннього соку?..

      У старих дзеркалах надто швидко сивіють коси, залишаючи неспокутну провину на каблучках осені. Десь в сусіднім загоні голосить мати, а понад плаєм верещить недоглянута дитина. На перелозі догори дереться життя. Там іде проникнення виміру в мірила людських обмежень. Усе без потреби. Чомусь усе без потреби… прописні закони, яких не витримують навіть свічі, навіть ладан не в силах повернути назад виноград, виповнити ряд. І вже посеред кручі ночі чути Прокрустові виміри в світлі. То регочать пустки в дзеркалах старих, у вакуум стручують  сни. Всесвіт вкотре ділять Апостоли, знову не знаючи єдності в акціях. Провокації… Тиша лякає, тиша торкається п’янким цілунком мого чола.  Серед безмір’я пуп’янки  виноградного роду і Я.  Тепліє стежка, чи то в морг, чи в спеку – не оспоримо, надсадно плаче дитина в Яслах століть. Полином щемко пашить майбутнє.  Перший Апостол розстеляє свитину, сповиває диво-дитину. Перший і останній, що зовсім один…чуєте, знову голосить малятко? Скинеться час і зірветься навскач. А сивий Апостол просить: не плач, маленький, досить, твої муки – Наї духи. Проговорює камінь молитвою. Жити, жити –  з повинною прийде рід кам’яний, потім, згодом, у воскових обрисах затанцюють пророки на відстані, на пристані душ.  Тисячний янгол під крилами-стразами, у болях опоясаних, приніс хлоп’ятко на Новий світ. Тисячні муки, тисячний звіт – знову знімають з хреста людський рід.  Лиш вода непорочна, що зродила цю глину, у винниці сочиться. Повів злітає над вухом: убити пророка, зарізати всіх немовлят. Один за всіх, а всі за одне ягня. Що буде всім, на сьому просторі? Овечий вік до гроти стік, залишивши кроваву стежку. Окуталися в соки –спазми вітрових аргоній, поплили в Потім. Зараз світ на позволенім припоні. На пристані, при Ямі. Затьмарює дух і зриває серця, як дек-поти.  Понад хмари-віки механічний комар, що порушує спокій, і такий заложений світ: перший-сотий. Золочений світильник на порозі буття прогортає вібрації в Ново хвилі. А обвітрений місяць чіпляє ребром ту ріку потемнілу, що не може ніяк вберегти загублені тіні світанку. У золоченій пляшці Листи. Там кинули жереб я і ти. Там у синім фіранку фіалкові постелі, що навіки вросли у той бік пост світанку. Туди вже ніяк, не при силі зрости. Просто,  першими од останку.  Там зціджують крізь вушка глиняних горнят звуки кохання, востаннє  розідрані  на порох Імена стають стадами. Овечки йдуть за нами. А поводир у них Апостол.

     Роздерті на  ворох Імена, збирають кров і  повертають, наче їх несуть на  свічниках у  марення тисячоліть, що сповнені у безнадію. Знайшовши у хвилинних проміжках каплини смоли камінні, що зиркають поміж смерек, обвалів,  лиха тліні.  Поміж доріг пересмикається останній подих просяклої глини, аби зродити Новесвіт вчорашньої родини. Серед безсонних снів, поміж явлених  днів  загублене світило. Приходи, ходімо тінями Митей, по забуту ранкову молитву. Де очі Богастосили дочікуються спротиву дня. вклоняються світанку і ридають крізь ранки огня. Потім знову німота спиває афоризми життя: повторн стікає до прірви самоперебігу. І шепіт дощу, без ніг віз виття, без звуків реквіємом стигне в коморі, ніби забута праангельська мова.  Лугівка часу Труфанцем освіжає жолоби. Карпати – ангельські роди. Душа, затомлена стіками, морозить і молодить між води. Серце виривається на камінь,  з середини хащів зриваючись у вирви. Блаженний рід святого оленя на трапі, там серня утікає од вовка, од біди… поміж ядра хотіння. Та  мусить литися кровиця, бо то  земне Спасіння.

    Крізь пальці посивілих сосон стікає мозок смол. Вклоняючись одвіркам раси, реальність – сон, що бачить сон... Свідомість вимостила постіль.  Лелека домислів, перестережень, огороджень щирого обширу. Є, ще  до того, коли  мала бути. Є, після того, коли стала. Є, вже тоді, коли вже Є.

     Довготерпінням замордовує родину,  висмоктує плоть,  аж до іскри всередині. Новими  горами у томографії,  навпроти сфери хвиль іззовні, вібрує Нововимір цілей.  Бо  з глибини віків танцює  гонор карпатських  благородних  мирів Ар і Ра. Що суттю весь земний прохід у Озереллі часу. Чугайстер-нім сколихує отаву, дзвенить молитвами над головами Слів... На третій струні поза часу, у третім тисячостолітті сполоснув ніжки і заснув, полишив слід. Крокуючи вскопить за нею, Золотооктавою свіреллю,   де Осінь мугикаючи стоїть. Посеред відчаю смертельно пасією зникла,  посеред космосу шкідливо вишкірила зуби,  смакуючи терпкі й округлі  як Немировські оливи, титри. Вітровим зривом змалювала рухи, розкинувши протекції навпроти, і падала крізь мори, гори, крупи у  безкінечність стічних вод.

      Все починається з молитви, із нелукавих випадків джерел, із натяків, що сновигають пульсами підшкірно, із ігрища, де  відвойовуєш підкови літ, ладнаючи до зледенілих ніг. І кличеш сам  до себе, у дзеркалі вгризаючись на тінь.

  На верхах Осінь. Тлінь  готує тризну, шматує  коливу, передчуваючи всім тілом грудневу втому. Злу зазираючи у вічі. Воліє нидіти в провалля. І Ра, і Ар затиснути крізь зимову завісу аж на спідну станицю,  Вир. А птахи, зморені кдючем, відчитуються перед  шлюбом ночі. І  сизим  димом видихають очі...посеред сонячних світлин.  І кожен з них причетний рутуалу,  до Осені вклоняється гостинно. Крізь опівнічні   незавершені картини обмінюються із Пророком сну, аби доснитися годинно, договорити, провидіти весну. Соборна стеля височіє Миром, хоругвою перечить люду. Лиш сонце бронзове горітиме щоднини, як скіфський штемпель, перетискатиме на скронях: вір мені, родино.  

 

        Танець духу, танок ранку, спиває Космос жили, іде, і йде– від меж могили,  поселення погребних брил, скульптурних відбитків каміння, до  до Вищого  просвітчастого «Я»,  де серед аріїв тупцює  Сонцекульт, де сонце примічають як царя, або як ментора Танку планет. Знімкує зміни Осені, на час великий, на  пробудження життя.

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис