УАП - Я чекаю на тебе, матусю!

Інформація про автора

Я чекаю на тебе, матусю!

Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ, МАТУСЮ!

 

Ще один рік без матері. А скільки їх усіх було – чотири, а може більше? Це бабусі, в її  роки, які проминають у щоденній метушні, важко відповісти. Та Миколка добре знає: чотири.

Саме стільки збігло від того дня, коли востаннє вони разом сиділи за великим круглим столом у вітальні: мама, бабуся і він; розмовляли про нього, проблеми, роботу, гроші, життя. Матуся плакала, пригортала до себе його. До бабусиного печива та чаю з м’яти і меліси, навіть не доторкнулася; обіцяла привести йому з далекої Італії найкраще, що бачитиме, а поки не приїжджатиме – передаватиме або ж присилатиме поштою.

- Не сумуй, - наказувала, - не помітиш, як пролетить час і я повернуся до тебе й знову житимемо разом. Домовилися?

Миколка погоджувався з кожним кивком голови, вірив усьому, що говорила ненька, всміхався їй. А коли ліг спати, довго уявляв себе в новій модній одежі, з іграшками, цукерками; не вірив, що «той час» тягтиметься так довго і, що одного дня, йому захочеться сказати: «Мама про мене забула!». Та в серці він вірив: не забула, пам’ятає. Коли б це сталося, ніколи не читав би її листів із розмазаними рядками від сліз, слідами червоної помади з її губ, якими обціловувала лист, перш аніж відправити його в Україну. Читаючи, а потім іще не раз його перечитуючи, хлопчина думками линув до неньки, розмовляв із нею, прохав повернутися; плакав і не витирав своїх дитячих сліз, навіть коли в його кімнату заходила бабуся. Часто вона сама витирала йому сльози, не знала, що сказати, як заспокоїти онука, стримувалась. Тож і повторювала щоразу: «Вона любить

тебе, піклується про тебе».

«А що з того? – думав про себе. – Хіба мені від цього легше? Хочеться бачити її насправді, а не на світлинах, чути стук її серця біля своїх грудей; відчувати тепло її тіла, зануритися в її волосся… Не хочу, мамо, твоїх смаколиків, іграшок, шкільного приладдя. Хочу, щоб ти готувала мені їжу, допомагала вчити уроки, читала перед сном книгу іом просто, була зі мною. Сьогодні мені вже десять, а тоді було – шість. Я росту, як усі діти. Дарма, що мене кличуть байстрюком, безбатченком. Уе мне є ти – мама. Є! Батько помер і його не повернеш. А ти повернешся. Я знаю. Але коли?.. – хотілося закричати йому так, щоби голос почувся в отій далекій Італії. І щоб, почувши його, ненька врешті приїхала.

Поснідавши, а потім одівшись у свій улюблений джинсовий костюмчик і взявши ранець, Миколка щоранку спішив на уроки до школи, а коли повертався, відразу брався до справ: наводив порядок на подвір’ї, у хліві, складав дрова, ремонтував паркан… Робота, здавалось горіла у його руках. Він любив свою бабусю, бачив, як останнім часом стареньку підводило здоров’я. Увечері стомлювався, але встигав вивчати уроки і бути задоволеним. Перш аніж лягти у ліжечко спати, не забував молитися Богові за неї, а найбільше – за неньку. Миколка вірив, що згодом обійме її і більше ніколи не відпустить від себе.

 Одного дня, як завжди пораючись по господарству, старенька не помітила, куди дівся онук. Обійшовши обійстя і не знайшовши його почала гукати на допомогу сусідів.

- Та що ти, стара, кличеш у свою хату біду, - нагримали на неї односельці, - повернеться твій онук. Мабуть із хлопчаками кудись побіг гратися. Зачекай.

Чекала годину-дві, а малий не повертався.

«Господи, тільки. Щоб із ним нічого не сталося, - заголосила, знову обходячи хати сусідів.

До пошуків за докілька хвилин залучилась уся вулиця. Тільки близько вечора, вбігши у хату,

вісімдесятирічний дід Остап, захекавшись, з порогу вигукнув:

- Знайшли! Відійшовши у сторону, пропустив сусіда, який вніс на руках Миколку. - З ним усе гаразд. – Лише прибився трохи, - пояснив. – Ми знайшли його у старому висохлому колодязі.

 Цілу ніч бабуся просиділа біля онука, а вранці відвезла його до лікарні. Черговий лікар, оглянувши малого, нічого, щоб зашкодило здоров’ю не виявив. Та задля безпеки, вирішив не відпускати додому.

-Нехай побуде у нас, - порадив. – А ви повертайтеся додому. Ми наглядатимемо за ним.

Молодому лікарю повірила. Грішно було не довіряти людині, яка сама виховувала чотирьох своїх дітей.

Про це він сам повідав їй, але вже у своєму кабінеті порадив повідомити доньку про пригоду із її сином,

повернутися їй додому.

- Дитина потребує батьківської уваги, любові. Ви хоча і є рідною для Миколки людиною, та все-таки, не взмозі замінити материнську любов своєю. Розумієте?

Старенька кивнула головою, подякувавши лікарю, поїхала додому. Тож довелося хлопчині декілька днів призвичаюватися до лікарняних буднів. Але й цим він не переймався. Здружившись з іншими хлопчиками, що були в палаті, разом відгадували кросворди, читали книги, малювали. Бабуся щодня приїздила до нього. З гостинцями привозила вітання від односельців. Приємно було знати, що його не забувають. Але все-таки дуже хотілося бачити маму.

 - А мама коли приїде? – запитував щоразу.

 Старенька мовчала, бо не знала, що відповісти. Не знав і Миколка, чому пішов до старого колодязя.

-          Мені здавалось, що мене кликала ненька. Ото й пішов, - пояснював лікарям.

За рішенням лікарів, з намічених семи днів лікування продовжили до двох тижнів. Як він не просив, але повертатися до бабусі йому поки не дозволяли. Сумував, коли виписували друзів, обіцяв їх не забувати, писати їм листи.

Однієї ночі йому приснилося, що до нього у лікарню приїхала мама. Вранці, щойно прокинувся, вибіг в коридор. Але ніде її не було. Того дня й бабуся не приїхала, як завжди. Після обіду Миколка не на жарт розхвилювався. У нього аж температура піднялася. У голові почали роїтися різні думки. Лише надвечір, сидячи біля вікна, помітив, як до лікарні в супроводі бабусі й сусідів поспішила… мама. Хлопчина впізнав її

відрізу. Вибігши з палати, щодуху кинувся їй на зустріч, голосно вигукуючи:

 - Повернулася, повернулася, моя мама - Так, я повернулася, - обіймаючи і обціловуючи сина, говорила вона. – Повернулася, щоб більше від тебе ніколи нікуди не йти.

 

 

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис