УАП - Вірус справедливості

Вірус справедливості

Андрій Процайло

Вірус справедливості

роман

уривок

 

 

1

Бог сидів за столом і гортав Біблію.

— Де я дав маху? — замість привітання промацував своїми всевидючими очима апостола Андрія, який блискавкою заскочив у кабінет Шефа. Секретарка Магдалина попередила, що горить…

— Не знаю… — розгубився апостол і застиг, як на іконі, бо вперше за своє вічне життя побачив у Божих очах сумнів…

А за вікном було все, як завжди. Сонце пестило теплом, вітер бавився пухнастими хмарами, птахи казилися від співу, сади рум’яніли плодами, народ небесний блаженствував… Словом, — рай! І цим все сказано. У чому тоді проблема?..

— Проблема в тому, — прочитав Андрієві думки Господь, — що в комп’ютер Всесвіту проник невідомий вірус… Засікли його в єдиному реєстрі душ… Ти присядь, чого стоїш?.. Кажуть люди, що в ногах правди немає… — Шеф вичавив з себе кволу усмішку. — Не можу збагнути, як можна було зламати програму душі?.. Я ж так добре все сотворив… — дивувався.

Апостол присів. Мало що розумів. Єдине було ясно як білий день: Бог просто так, коли все добре, до себе не викликає. Уже й не пам’ятав, коли востаннє був у цьому загадковому, як світ, кабінеті…

Бог поринув у думки. Вони, наче океанська хвиля, накрили Його з головою і не відпускали. Шеф гладив бороду, прикушував губи, чухав потилицю, тер долоні… І миттєво, як і зник, повернувся назад, у реальність… Вдивлявся в апостола. Андрій відчув, що мусить щось сказати: Бог відверто чекає його слова. Проте ролі своєї не розумів. Є на Небі ціле управління інформатизації з найкращими фахівцями світу! Комп’ютер — їхня компетенція…

— Вірус уже встиг нашкодити? — запитав Андрій.

— Ні…

— А що кажуть спеціалісти комп’ютерної інженерії?..

— Треба вірус ліквідувати в зародку.

— І?.. — апостол не міг докумекати  малослівності Бога. Щось явно Він недоговорював. Або не хотів рубати з плеча…

— Це можна зробити там, де його створено…

Андрій зблід. На якусь мить пережив давнє відчуття, коли душа, як перелякана пташка, билася об стіни глибокої, мов прірва, темниці. А зверху, скрегочучи зневірою, повільно опускалася велетенська кам’яна брила… І стискувала, здавлювала, чавила, не залишаючи шансу вирватися на світло… Апостол не вчора народився і знав, що таке відчуття називається — страх… Наймогутніший убивця всього живого.

— Я чимось маю допомогти?.. — здогадався Андрій.

Господь почав здалеку.

— Вірус прослизнув разом з душею. Зі Землі. Конкретніше — з України… Твоя парафія?..

— Моя, — відповів апостол. Відчув докір. — Зараз там, м’яко кажучи, нелегкі часи… — виправдовувався. — Але все, що входить в мої обов’язки, я тримаю під контролем…

— Бачу, не все… — перебив Шеф. — Інакше би… — недоговорив.

— Душі об’єднуються, помаленьку прогресують. Коефіцієнт світла зростає. Морок в Україні не переможе… Переконаний! — продовжував Андрій. — Я покажу всю звітну інформацію. Якщо, Господи, боїшся за Україну, — дарма!.. У неї величезний потенціал, щоб стати лідером світла на Землі!..

Бог помахом руки зупинив свого вірного апостола. Вірив йому, бо перед тим сам ретельно продіагностував Україну… Але мучило Його інше.

  Я боюся за цілий світ! — признався Господь. — А тому…

Замиготіла стіна навпроти столу. І зразу ж на ній з’явився напис: «Голова служби безпеки Неба Микола Чудотворець. Терміново!», — повідомлення було від секретарки Магдалини.

— Впусти, — сказав стіні Бог.

— Ще шість інфікованих душ! — випалив Микола, винувато сховав очі від Андрія і завмер у німому очікуванні.

— А тому, Андрію… — Бог піднявся з трону. Апостол теж встав. — Ти підеш на Землю! Виправляти помилку на місці!.. — прорік. — Усі інструкції, необхідна інформація — у Миколи!.. Хоча, бачу, у нас тої інформації як кіт наплакав!.. З душами недопрацювали, а про тіла взагалі забули… — дорікнув Господь. Собі, бо був справедливий. Знав, що вся відповідальність за світ лежить на Ньому. Як на Творцеві…

 

2

З міжнародного аеропорту «Львів» вийшов бородатий дідок у потертих джинсах, зіжмаканій футболці і сандалях. Був сивий, як попіл, нестрижене рідке волосся, щоб не заважало, лежало на плечах зв’язаним у хвіст. Худий, як тріска, проте жвавий, наче в’юн, оглядався навкруги, прицмокував, дивувався, ніби вперше побачив світ. Незвиклий до диваків народ діда сторонився, але водночас і не спускав з нього очей — бо був старий легкий, як вітер, і земля, здавалося, була йому пухом. За життя. Коли він ще дихав, і то на повні груди…

— Небо, я тут!.. — вигукнув дідок, задираючи голову догори, до Бога, безцеремонно, не комплексуючи, бо видно мав на те причину.

Прибиральниця, що збирала біля смітника недопалки і крила на чим світ стоїть безкультурних пасажирів, на яких німця немає, щоб навчив порядку, звела очі на дивака:

— Що, пане, тішитеся, що сіли?.. — запитала. — Боїтеся неба?.. Думаєте, що тут, на грішній землі ліпше?.. Де там… — відповіла собі. — Дивіться, яке все бридке, обпльоване, злюще!.. У небі не так — там Господь порядок тримає. А землю віддав дияволові. Чому, як гадаєте?.. — дідок з роззявленим ротом слухав жінку, що більше, ніж піввіку, вже відкалатала на цій землі, і замість спохмурніти з її нарікань, ще більше засяяв. — Чого шкіритеся?.. — наїжджала. — Питаю, чого Бог віддав людей чортові?..

— Щоб загартувати… — відповів старий.

— Яке гартування, коли люди душу гублять?.. Що гартувати? Тіло, яке зариють в глину?.. — витріщилася на дідка. — Купку затхлого м’яса, якого згниють хробаки?..

— Ви оптимістка… — тішився дід.

— Я, старий, реалістка, і не смійся з мене! — перейшла на «ти», —  А ти, як бачу, дурачок. Бо думаєш, що будеш вічно торохтіти кістками. Та хіба в гробу! — прорекла і взяла руки в боки, чекаючи нападу.

Дід, на диво, присів на краєчок лавки, повністю окупованій симпатичною жіночкою у вузьких шортах, що якраз наводила марафет, і, крім свого дзеркальця, нічого не бачила і не чула. Їй наплювати було на небо, землю і на цілий світ зрештою, бо на неї чекало море, а ген за ним, як за туманом, нічого не було видно. Тому й перейматися не хотіла, щоб не псувати собі настрою, адже від того з’являються зморшки, чого допустити вона не мала права, бо тридцятка вже гупає в двері, а принца все нема та й нема. І щоб, Боже борони, не сталося, як у тій пісні «Ой нема та й нема, тай не буде…», їй треба тримати себе у формі, а це означає ігнорувати все і вся, плювати на проблеми, затоптувати їх в асфальт, щоб не їсти собі нерви. Бо нерви така штука, що ніякими вітамінними дієтами їх не відновиш…

Дід відкрив посивілого, як сам, рюкзака і почав ритися. Нарешті знайшов купку якихось папірців і з ними посунув до прибиральниці, яка забула вже й про роботу, бо старий чимось її заінтригував.

— Що ще? — запитала, наче це не вона, а дід до неї пристав.

Дідуган показав жіночці фотографії, на яких були зображені одні колобки з різними відтінками. Причому якісь хворобливі, надкушені.

— Ну як вам? — запитав дідок, пишаючись, наче на світлинах були його онуки, і він конче мусив ними похвалитися, аби заспокоїти себе, що дарма цей світ не топтав.

Жінка міцніше стиснула в руці швабру.

— Нічого не розумію, — буркнула.

— Це те, що губить диявол, —  пояснив дідусь. — Душі!..

— Що?!. — нахмурила брови прибиральниця. — Оці надгризені паляниці — душі?..

— Так. Це знімки вібрацій душ різних людей… Бачите, ось тут голубенька душа, промениста. Чиста ще, немовляти… Тут, — показав іншу картинку, — є трохи сірості. Школяр… Ця душа капку захаращена. Дівчини однієї милої. За людськими мірками вона — свята. Хоч до рани прикладай… Отут, де  хмари — душа одного бізнесмена, який зараз будує храми. Хоче відкупитися… Ці дві чорні душі — політик і блудниця. Гріхи аж з них пруть… Цікаво?.. — дідок хитро посміхнувся.

Прибиральниця, як відьма, обкрутилася навколо мітли, і заїхала нею по дідових плечах. Жіночка з дзеркальцем навіть не зморгнула.

— Ти маніяк чи псих?.. — наступала на старого. — Очі мені замилюєш?.. Думаєш, я стара темна баба?.. Так?..

— Та ні… — відповів спокійно дід, навіть не ухиляючись від мітли.

— Тоді хто ти?..

— Вчений. Я досліджую людські душі. Хочу їх, так би мовити, вдосконалити…

— Баран ти, а не вчений! — поставила діагноз кмітлива жінка. — Бог з душами не може дати ради — старе опудало їх вдосконалить!.. Та ти краще йди до церкви помолися, може, твій колобок посвітлішає!.. — прибиральниця ще раз замахнулася своєю мотузяною шваброю, але не вдарила.

Дідусь трохи знітився.

— Добре, — мовив. — Приємно було познайомитися зі самотньою симпатичною жінкою...

— Я не самотня! — гавкнула прибиральниця. — У мене є син!..

— До зустрічі… — дід узяв з лавки рюкзака, сховав назад сфотографовані душі.

— Краще згинь… — попрощалася нечемно жінка.

Якраз під’їхало таксі. Старий, схоже, не проти був ним скористатися.

— Пані Віро, маєте клієнта для мене? — запитав лисий пухкенький водій.

— Маю, — крикнула прибиральниця. І зиркнула на старого маніяка. —  Сідай, вчений, їдь! — прошипіла до дідка. — П’ять гривень за тебе зароблю. Хоч якийсь толк буде.

Дивний дідусь вийняв з кишені гроші, знайшов серед них цупкого кольорового папірця і викинув поруч зі смітником. Пані Віра могла заприсягтися, що старий спеціально не влучив у корзину. Потім спритно, не оглядаючись, заскочив у авто. Коли таксі рушило, прибиральниця підняла папірця. Це була візитка. «Габа Адам Семенович, — прочитала. — Академік».

Замість укинути в смітник, прибиральниця сховала візитку в кишеню.

— Не збрехав, — бовкнула собі під ніс. — Але все одно — псих!..

 

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис