УАП - Вірші зі збірки "Хняцівки та віршоплюйки"

Вірші зі збірки "Хняцівки та віршоплюйки"

    Я І ТИ

 

Як вітер сердито завиє на морі,

У вікна ввірветься стрімка течія,

Собака скажено загавка надворі,

Ти не лякайся: знай, що це – я.

 

Як щось засліпить мої яснії очі,

У пузі закруте, неначе глисти,

Примара насниться якась серед ночі, –

Я не лякаюсь, бо знаю: це – ти.

 

Як щось перемкне, мов кілком поміж вуха,

Й мов дятел думки починають товкти,

Так гірко стає, наче в роті сивуха, –  

Не треба лякатись: це я лиш і ти.

 

 

ТИ

 

Ти для мене мов крапелька сонця

У холодній ранковій росі,

Ніби в мрію відкрите віконце,

Наче цвіт неземної краси.

 

Ти моя прохолодна відрада

У спекоті задушливих днів,

Променисто-п’янка дефіляда,

Розсип дивно-коштовних скарбів.

 

Ти моя незапилена квітка,

Доленосний, веселковий сон,

Білокрила цнотлива лебідка,

Мій казковий смарагдовий трон.

 

Я нічого в житті не бажаю,

В мене ти є на грішній землі,

Ти мій шлях до небесного раю.

(Ну ще й пляшка на круглім столі.)

 

І душа моя, мов черепашка,

Сяє перлами в хвилях святих...

Стоп, стоп, стоп! Якщо в мене є пляшка,

То на біса здалась мені ти?!

 

 

СОН

 

Дивну мрію солодку духмяну

Я побачив в казковому сні,

Ніби сонця краплинку рум’яну,

Мовби ангельський лик преясний.

 

Я до неї так ніжно торкався,

Обіймав, притискав, пригортав,

Та у кос океанах купався,

І троянди тих уст цілував.

 

Та у хвилю-ріку аромату

З головою безтямно пірнав –

Неможливо те все описати,

Що тоді я відчув і пізнав.

 

Раптом гавкіт на вулиці дикий,

Мов пружиною з ліжка зірвав!

...На подушці страшна твоя пика!

Милий Боже! Та краще б я спав...

 

 

І ЗНОВУ СОН

 

Всю ніч мені снились сьогодні

Твій писок усміхнено-рідний,

Твої оченята голодні,

Твої вушенята тендітні.

 

Твій вишкір сліпуче-щербатий

Освітлював темряву ночі

І сонячним зайчиком гладив

Мої перевтомлені очі.

 

Твоє кучеряве волосся

Травою все ліжко накрило:

Хиталось у вухах і носі,

М’якенько лоскочучи тіло.

 

Крізь сон я помацав рукою,

Поглянув примружено-скоса:

Як завжди, ти поряд зі мною –

Натхненно висвистуєш носом.

 

І так мені хороше стало,

Аж тіпнуло в пузі дрібненько −

І кров закипіла-заграла,

І дятлом забилось серденько.

 

Це справжня божественна дяка −

Велична гармонія Неба,

Як сниться та сама мордяка,

Що мирно хропе біля тебе.

 

 

НУ ЯКА Ж ТИ СЬОГОДНІ ХОРОША...

 

Ну яка ж ти сьогодні хороша:

Гарно-пишно-пухнасто-пригожа,

Дивно-світло-весело-свіженька,

Променисто-чудово-чистенька,

Ароматно-духмяно-пахнюча,

Миловидно-небесно-сліпуча,

Незрівнянно-чарівно-миленька,

Незбагненно-казково-біленька,

Нездоланно-спокусно-грайлива,

Безсумнівно-прозоро-цнотлива,

Прекрасива і пречудернацька –

Ой, моя ти улюблена цяцько!

Екзотична, палка, сонцесяйна

І якась не така, як звичайно.

Як тебе, любу кицю жадану,

Не кохати з вечора й до рану?

Як тебе отаку не любити?

От що значить – три дні не попити!

 

 

СМУГАСТІ ТРУСИ, АБО БАЛАДА ПРО ОСМІЯНЕ КОХАННЯ                              

Я до тебе прийшов як завжди серед ночі,

Із букетом троянд і в краватці новій.

Я поглянуть хотів у твої сині очі

І в коханні зізнатись тобі лиш одній.

 

Я три дні готував урочисту промову,

Аж самого за душу вона пройняла.

Та не встиг я і рота роззявить, як знову,

Ти з порога у спальню мене потягла.

 

Блискавично мене від одежі звільнивши,

Ув обійми мої, як лоза, потяглась,

Але раптом, на мене чомусь подивившись,

У нестримному реготі дико зайшлась.

 

Ти сміялась, плювалась і рвала подушку,

І тицяла пальцем, як зірваний псих

На труси у рябеньку та біленьку смужку

Що так гарно висіли на стегнах моїх.

 

Я стояв серед спальні в трусах остовпіло –

По коліна, сімейних, пахнючих, нових.

Хоч убий, не збагну, що тебе звеселило

Та позбавило прагнень прекрасних твоїх.

 

Ці смугасті труси – то бабусин дарунок.

Це одна з найсвятіших родинних ознак.

Як могла підмішати до меду ти трунок?

Не забуду до скону, іудо дурна.

 

Як могла ти вчинити так підло зі мною,

Осміявши сакральне в моєму житті?

Не бажаю й секунди я бути з тобою,

З цього часу розходяться наші путі.

 

Я проспектом ішов неквапливо додому,

Виступаючи гордо, як азійський шах.

Прохолодно й так вільно було тілу мо’му

У нових, по коліна, смугастих трусах.

 

Після цього не можу тебе більше бачить,

Я на тебе образу страшну зачаїв.

Ні, ніколи тобі я не зможу пробачить,

Як сміялась з моїх ти смугастих трусів.

 

 

***

 

Сказала ти мені сьогодні вранці

За келихом червоного вина,

Що років сім уже, як ми коханці,

І треба щось вирішувати нам,

 

Що жить так далі просто неможливо,

Що одружитись нам давно пора,

Що це для тебе свято і важливо,

І мушу я сприйнять це «на ура».

 

Немовби хижий грім з ясно́го неба,

На мене впали ці твої слова.

Навіщо, не збагну, тобі це треба?

Аж бідна розболілась голова.

 

Невже ж повинні ми палке бажання

Загнати в рабство сірого буття,

Змінивши здуру пристрасне жадання,

На зле ярмо сімейного життя.

 

І, гримнувши дверима на прощання,

Я соколом додому полетів.

Нізащо шлюбом я не вб’ю кохання

Та велич справжніх, чистих почуттів.

 

 

ЗРАДЖЕНЕ КОХАННЯ

 

Ти зізналась мені в таємниці одній,

Що добила мене до останку,

Що не любиш ти пиво – цей дивний напій,

Не вживаєш його навіть в дозі малій

І не п’єш його ввечері й зранку.

 

Шокувала мене ця страшна новина,

Підкосила ця звістка жахлива.

Раз не бачиш ти сенсу ні в чім, крім вина,

То як може в нас бути дорога одна,

Як можливо прожити без пива?

 

Як же зраджено підло моє почуття,

Розшматовано ніжне бажання.

Раз лаштуєш без пива своє ти життя,

Хай летить чорним каменем у небуття

Наше чисте і світле кохання.

 

 

ДУМКА

 

Як дививсь на тебе –

              гарну та ошатну,

то усе на світі

             миттю забував.

Бачив тільки очі

             та фігурку статну –

і потроху з глузду

             впевнено з'їжджав.

 

Як дививсь на тебе –

             милу та чудову,

слиною давився

             й тихо скаженів.

І не міг промовить

             навіть ні півслова,

тільки погляд дивний

             нишечком ловив.

 

Лиш єдина думка

            володіла мозком,

пульсувала в венах,

            гнала до межі.

І від думки тої

           піднімалось щось там

(не в штанах, звичайно,

           а в моїй душі).

 

 

ПАННА

 

Зустрів я вчора панну

Чарівную Оксану,

Казкову, незрівнянну,

Як сонечко рум’яну,

Як квіточку духмяну.

Я вмить забув про Ганну –

Тяжку сердечну рану,

Цю кляту кішку драну.

І навіть про Світлану,

Ту вискочку погану,

А також про Мар’яну,

Потвору невблаганну.

Я хочу лиш Оксану,

Мою небесну манну,

Красуню несказанну.

Її кохати стану

Із вечора до рана.

Як чисту воду з крану,

Як вранці пиво сп’яну,

Я б пив її, кохану,

Веселочку бажану.

Любить свою Оксану –

Клянусь – не перестану!

Хіба що десь застану

Іще гарнішу панну,

Іще більш незрівнянну,

Яку-небудь Руслану,

Чи навіть Роксолану,

Чи пречудову Жанну,

А може, і Сусанну

Спокусну і жадану,

Цнотливу і незнану,

І просто... нову панну.

 

НОСТАЛЬГІЯ

 

Дивлюся, журюся, плююся:

Дівки які нині пішли!

Раніше – казали бабуся – 

Ото-то дівчата були:

Ніколи, нікому, нізащо

Нічого такого абись,

А деколи декому дещо

Як-небудь, можливо, колись.

І то – тільки після весілля,

Й тоді, коли посту нема,

Ні в якому разі з похмілля,

Та просто отак – задарма.

І то –  тільки в хвилі кохання

З своїм благовірним одним...

Оце-то було виховання,

Не те, що у нинішні дні.

А зараз: пиячать і курять,

Та гнуть матюки, як той швець,

І бідних-нещасних нас дурять,

Та взяв би, побив би їх грець!

Цицьками і сраками світять,

Та з голими пузами пруть,

Іще й у жінки комусь мітять,

Ще й бевзі якісь їх беруть.

А я так хотів би цнотливу,

Без різних косметик слідів:

Прескромну, незлу, незрадливу,

Немовби з минулих віків.

В спідниці широкій-широкій

І довгій аж прямо до п’ят,

Із присмерком ніжно-глибоких

Наївних таких оченят.

І так, щоб оті оченята

Та зналися в мірі й ціні,

Й відразу –  усе і багато

І тільки одному мені.

 

ІДЕАЛ

 

Я тридцять літ у світі цім товчуся

І нібито усе уже пізнав,

Та кращої, ніж рідненька бабуся,

Я дами ще ніде не зустрічав.

 

Ніхто мене так лагідно і щиро

Не пестив, не любив, не доглядав,

Ніхто мені так віддано не вірив,

Не прав, не лікував, не годував.

 

Ніхто на світі так не приготує

Вареників, борщу і пиріжків!

А як штанці на кантики прасує,

А як латає драні сорочки!

 

А як за мене аж кістьми лягає,

Коли на мене мама накричить,

І на усіх так хвацько наїжджає –

Немовби вітром зносить всіх умить.

 

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис

Павло
Павло

07:56:33 05-08-2015

Дотепно) але зауважу, що трунок - це горілка а не отрута, тому до меду додавати можна) навіть доречно за тих обставин