УАП - Віктор Губарев. Заборонений концерт, або Джинси як фактор ризику. Частина 2

Віктор Губарев. Заборонений концерт, або Джинси як фактор ризику. Частина 2

Ізолятор, в який мене помістили, мав форму куба. Одна стіна являла собою грати з товстим непрозорим склом. Уздовж інших трьох стін стояли довгі лавки. Крім мене, в «мавпятнику» знаходилося ще близько двадцяти «політичних». З вигляду хлопцям було від сімнадцяти до двадцяти п'яти. Деякі були патлатими, деякі стриженими, але всіх об'єднував такий обов'язковий елемент одягу, як джинси. Того дня джинси на Невському проспекті та у сусідніх дворах стали для їх носіїв тією «чорною міткою», яка вручалася будь-кому з них як вирок піратської команди капітану, що не виправдав її довіри.

Ми обмінювалися репліками – як правило, жартівливими. Незабаром стало зрозуміло, що більшість затриманих не брала участь у демонстрації, потрапивши в обійми правоохоронців виключно через свій зовнішній вигляд. Лише один хлопчисько на підпитку, який журився, що «ментяри» порвали йому зіпер на джинсах, а «тьолка», яку він «зняв» під час ходи, кудись худко «злиняла», ніяк не вписувався в картину випадкових жертв міліцейського свавілля. Так, він йшов у колоні, і його - о, Феміда! - відпустили з КПЗ одним з перших.

Оскільки ізоляція в ізоляторі була так собі, й ми добре чули голос чергового, коли він розмовляв з кимось по телефону, нам вдалося з'ясувати, що в нашому відділенні знаходиться до сімдесяти затриманих. Черговий запитував, що йому робити з такою купою народу. Судячи з наступних подій, йому наказали встановити особи затриманих і, перевіривши правдивість отриманих даних, відпускати «негідників» на всі чотири сторони.

Відповідно, нас почали один за одним викликати на допити, намагаючись з'ясувати, хто є хто. Місцевим було простіше – вони давали номери своїх домашніх телефонів, міліція перевіряла їхні адреси, після чого випускала з клітки на волю. Я був приїжджим, і у мене з собою не було ані паспорта, ані інших документів, що засвідчують особу. Тому мені довелося просидіти в КПЗ до півночі – поки з гуртожитку не приїхали Ігор, Валя і ще одна наша однокурсниця – член партії Таня Третьякова. Вона привезла з собою свій партквиток.

Після дев'ятої вечора кількість «політичних» в камері зменшилася, зате до нас почали підсаджувати публіку іншого штибу: якогось кримінальника, що похвалявся своїм табірним минулим; молодого хлопця спортивного вигляду, затриманого за невідомі нам темні справи; двох повій-алкоголічок. Загалом, стало веселіше, оскільки відкрилися нові теми для розмов.

Колишній зек ні з того ні з сього спробував «наїхати» на спортивного вигляду хлопця, що сидів напроти нього. Той, не дивлячись на бувалого, ліниво процідив крізь зуби:

- Ти хто?

Це запитання геть позбавило зека залишків шляхетних манер. Він зціпив кулаки, звузив очі, насупив брови і навіть почав нервово соватися на лавці.

- Ти... Ти, бля, знаєш, хто я?

- Ти хто? – так само незворушно повторив своє запитання спортсмен.

Нам стало ще веселіше. Бувалий продовжував зображати вулкан, що вивергається, скрипів зубами, розкидав то іскри, то блискавки з очей, але в бійку чомусь не ліз.

- Та я... Та ми... Та на зоні я таких, як ти, голими руками душив! Я, твою мать...

- Ти хто?

На бувалого вже неможливо було дивитися. Очевидно, він розумів, що стрімко втрачає залишки авторитету, а тому готовий був кинутися на кривдника, немов Моська на Слона. Але тут у справу втрутилася наша фракція «політичних».

- Слухай-но, дядько, вгамуйся. Чого ти кип'ятишся, га? Ось вийдете звідси на оперативний простір – там і розберетесь, хто крутіший.

Зек негайно присмирнів і надалі зберігав гробове мовчання. Спортсмен теж мовчав, навіть троха задрімав.

Дами, придивившись до оточуючих, раптом почали з'ясовувати, звідки в КПЗ взялося стільки молодих симпатичних хлопців у джинсах. Дізнавшись, за що нас пов'язали, одна з них уявила себе дружиною декабристів і тут же почала розробляти плани втечі. Голос її тремтів, груди здіймалися від напливу почуттів.

- Хлопці, та я за вас глотки мусорам перегризу! Давайте я відверну їхню увагу на себе, а ви тим часом гоп – і на волю! Га? Давайте, ну чо ви? Я готова загинути заради вас, а вам… вам треба жити... ви ж такі ще молоденькі.

- Та добре, тітко, заспокойся, нас незабаром випустять.

Втечі з Шоушенка-2 таке і не вийшло. Після півночі, коли «політичних» в КПЗ майже не залишилося, мене чи то втретє, чи то вчетверте викликали до чергового. На щастя, вже не на допит, бо поруч зі служивим стояли Ігор, Валя і Таня.

- Ваш? - суворо запитав черговий у Ігоря.

- Наш, наш!

- Забирайте.

Раніше я цього держиморду у відділенні не бачив. Він нагадував «вертухая» старої закваски, з колючими злими очами професійного наглядача. Начальник кілька секунд «свердлив» мене ними, потім процідив, немов плюнув:

- Дивись, більше не бери участь у таких вилазках, а то...

- А я і не брав участі, - втомлено відповів я.

Його очі запам'яталися мені на все життя.

Коли ми вийшли на вулицю, було незвично темно. Я не відразу зрозумів, що закінчилися білі ночі.

Друзі почали бомбардувати мене запитаннями:

- Як ти? Все нормально? Тебе не били?

- Та ні! Навіщо мене бити? Все нормально…

Тут же домовилися тримати роти на замку. Ніхто, крім нас чотирьох, не повинен був знати, що сталося. Не хотіли підставляти керівника нашої музейної практики – тоді ще молодого викладача Олександра Артуровича Дингеса. Він жив з молодою дружиною окремо від групи, не в гуртожитку, і, як ми сподівалися, нічого не дізнається про нашу маленьку пригоду.

Вранці, рухаючись коридором у бік умивальника, я відчув на собі пильні погляди наших дівчат. Ніколи моя скромна персона не викликала у них настільки відвертого інтересу. І їжаку було зрозуміло, що «секрет вибовкали папузі» – принаймні, прекрасна половина нашої групи вже в курсі того, що сталося.

У той день була запланована екскурсія в Пушкін. Олександр Артурович, зустрівшись з групою, уважно подивився на мене, завагався, відвернувся і нічого не сказав. Щось в його поведінці вказувало на те, що йому теж вже відомо про надзвичайну подію, яка трапилася з одним з його студентів.

Після екскурсії ми з Ігорем підійшли до керівника практики з наміром усе розповісти. Він, звичайно, чекав цієї розмови. Уважно вислухавши нас, Артурович полегшено зітхнув, підбадьорився, навіть пожвавився.

- Фу-у, слава Богу, тепер все зрозуміло, - промовив він. - А то, уявляєте, телефонують мені вчора з... однієї інстанції і як обухом по голові: «Ви знаєте, що ваші студенти брали участь в антирадянській вилазці?» Я мало не посивів. Запитую: «Хто саме?» А вони мені: «Віктор Губарев».

Ми з Ігорем перезирнулися. Нічого собі! У кращих традиціях 37-го року.

Ми ще раз запевнили керівника практики у суцільній абсурдності висунутих проти мене звинувачень, і він пообіцяв того ж дня донести істину до вищезгаданої інстанції.

- Будемо сподіватися, - додав він, - що вони не «настукають» про цю подію керівництву університету.

Надія виявилася марною, але все ж таки ніяких фатальних наслідків для мене факт затримання в Ленінграді не мав.

…Закінчення цієї історії виявилося швидше комічним, ніж драматичним. Одна з однокурсниць, Наталка Т., написала нареченому – теж студенту нашого факультету – про своє життя в «північній Пальмірі» і мимохідь поділилася новиною: «А Дрейка, уявляєш, забрали тут в міліцію! За джинси...»

Капітан Дрейк – це моє давнє, ще зі школи, прізвисько. Що стосується фрази «За джинси...», то вона отримала несподіване продовження. Коли наша група повернулася в Донецьк, факультетом вже гуляли чутки про те, що я вирішив підзаробити в Пітері й зайнявся «фарцовкою» – так в совкові часи називали покупку в іноземців та перепродаж радянським громадянам імпортних джинсів та дисків. Інших варіантів пояснення, за що людину можуть затримати й посадити в кутузку, мозок представників homo sovieticus не сприймав.

Так приходить мирська слава...

……………………………..

© В. К. Губарев, 2015  

 

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис