УАП - Transcarpathia

Інформація про автора

Transcarpathia

                  ЗЕМЛЯ, НАПБЛИЖЕНА ДО НЕБА

                       Transcarpathia

                          Дотримуйся часу: 24 години.

                                                                   Георгій Іванович Гуджиєв

     Спочатку була – Я. І був день , і була ніч.

     Я відчуваю, як зернинка поїдає проміння сонячне і сурмою гукає в грудку пороху. Як мокрий, стомлений піар брунькує прориви Аргонії. Повсюди ллється благоустрій.

     Я – пуп’янками на пагіллі, молочними губами володію. Я – вимощений на гудинні м’який туман.  За дві години – старою вовчицею жовтію, а потім стильним цвіркуном на лопасті годинника німію. Я бджілкою нуртую попід снігом, нотую викривлену рань.  У проліску малюю жаботинням, в ту мить волошки просинню сурмлять. До третьої картавої години змовкає солодкавий вуркіт.

     Четвертою, великої години, стою перед гординею – четверта нині на присьбі немовлям. Я – в сумятках, цілунках, при родині, відривно тягну колесо чудес. Я – там, де зорі купчаться у коновчині, а в титрах плаває сирний процес.

     І мирт цвіте, і липа пахне крапелькою солоду богині.

І сновидіння тиснеться на вимір, і тицяє на груди перст. На пяту сповнену годину, народженням Людини, до вуст, до чистих приступок тулюсь пологами новими. Крізь ніздрі випиваю морок, солодким киснем дихаю на світ. Я – обіймаю світ очима, на сонцю Ра, що за плечима,  стою із мятою в руках. Іще раз народитися бажаю.

     На шостий виміряний час танцюю на прокатнім плеврі. І  тільки раз, один єдиний раз, молитвою рятуюся від жертви…Криниці ладаном рипіли, цілунки крали у напасті. Я – в синіх корогвах, до неба шлю причастя.

   Спускаюся хмаринкою на жорна, мілію на окомір, поголовно рахую кроки богомола. Стою на березі своєму, стою на вівтарі очей, стою у позі параної. Едемом прошуся в ночей. Ярію потім…

    У сьому світанкову душу прозивно виливаю сіль. Нуртує березіль, на сушу нахлинув жаль і біль. Стою на березі віків, а перехожий вдавано мовчить. Не час мене впізнати нині, не час, я – при годині ще закарбую цифри. У сім дарунків – вівці в плаї. За вухом скраплює живиця. За поспіхом необоримим на світло йде вовчиця. Мене іще не видно. Я – скрапую у пріву милом, журбу на Куль сховавши, в глицю. Стою на березі своєму. Розгін годинника бреде в в безсонну ніч, сторожко озирає кпини. У стернях міряє роки, що личить неминучості відлиги, за повесняні бурдюки на паперовім , вимірянім статку.  Орі, Я – нотатка, паперу біла цілина, приймаю Слово. 

   Година восьма. Я – стою десь там, між суттю й снами. І довге світло в очі бє. А за межею – тиша. І скелі, й хмари, і попелясті храми   нашіптують повинну. Я – стомлена душа, годинно. Стою безмовно, безтілесно, на стоці шляху пишу фрази: чи серцем чуєш дотики роси? 

За поводиром піднебесся у тіні музика воскресла – народився син. Ні сповідей не ждав, ані прощень, під ноги людям вергнув Душу.

   Девята славна година вибілює запах черемхи, освячує крила лелеки. Я – в житі коником пішки, гонорнозваблива і грішна. Я – Кукіль вербової гілки, на сповиток плачу гіцем. Я – чистий ампір на вигоні, весілля лаштую з отцем. Зав’язую шлюбну годину із вітром, водою. В родини єднаю роди.

     На десять нуль-нуль пуповину неба ріжу веселкою, зрину. На схилах нуртує буркун. На перстах останнього сина згустілася кров. Попервах у вишах на займах спочину. Затим стану першою Я. В тіняві на камені стигну, крізь попіль і плісінь іду до ярини.  На стовбурі спечених днів день розярілий заснув на сонці столітньої втоми.  Увись потягнув кілька раз – й пучечками землю копилив.

    В оливковім стовбурі спасу одиннадцять вітрів парнасу в годині одного стоять. Я – горлиця співу надміру, Я – Є. На сонячнім часі, в ефірі. Я – пар, що здіймається в небо.

   Дванадцята мить – найвагоміша сила, у темпо ритмі згаслого кадила молиться весні цілющою водою. Я виважено, ходою стаю на піку Слави, здіймаюся до неба.

   Тринадцята година – впотіснюється злива, танцює час на сонячне тепло. Я – сповнена Людина, замерзлий сад розверзла, потекло…  на аркуш променями хтиво. На крилах однодневки світлом ренесанса заніміла. На спомин молиться весні.

   У чотирнадцятім напливі малюю Еволюцію Родини. У звалищі насіння вишукую зіниці на пласкому склі. З криниці воду пю і дихаю корінням. Із виноградом першіптую вторинно про перший споминок весни.

       П’ятнадцята година.  П'ятнадцять спілих весен сюркає ожинно натхненням у віщі сни. Я дочекалася весняних ливнів, заручниками взяла громових снинів. У творенні Любові миються дуби. А  небо посилає душу. На шершнях плаваю в тумані. Я з Вами стану в зрячий камінь. Тече любов густим цілунком.

    З Космічним розумом зливаюсь в шістнадцяту годину. Вібраціями Вищих сил єднаюсь до люмінесценції лиману.  Молитву шепочу в Гуковім стоці, буслом серед вод висвячую години.  Вербовими гілками в пазухи значень розчинююсь в небі оливковім нині.

     Сімнадцятий раз осокором по Волі веселкою вяжу. Росисті ковтки березові на променях йдуть у роки. Я – лестощів спечений промінь, розчулений спомином снів. Я – гомін гомонів, Гуковий син. Вісімнадцятий спин…

    На небі нетлінно годинно –  девятнадцята днина. У полі млистім крутить, жене, з жовтим листям носить мене. Струни осінні топлять в жалю голосіння.  Бє годинник.  Успіння. Линуть думки в давні роки мрій тополиних.

     Двадцята година –  Я – бліда , наївно дитинна, впадаю у розпач. І сльози стоять на доглядах. Млосні пісні чую з імли. Рада рада: говори…

    Двадцять четверта – остання і перша година – народження Бога, народження Сина. Я…перша родина.

 

                      Я – Ар, Ра, Арія, Тер, Тор, Інг, Ша – Я.

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис