УАП - Талісман

Інформація про автора

Талісман

ТАЛІСМАН

 

 

– Ти диви, там щось лежить, – мовив кремезний приземкуватий козарлюга, сіпаючи за плече іншого, худорлявого і високого. 

– А-а, бачу-бачу – там, обабіч дороги. Начебто хлопець якийсь, мертвий або без свідомості, – відповів той. 

Підійшовши ближче, кремезний пхнув тіло ногою – воно безвольно перекотилось.

– Ти гляди, який одяг дивний: штани вузькі, чобітки сині, сорочка з каптуром. Басурман якійсь, чи що? 

– Басурман не басурман, але перепало йому добряче, – сказав високий. 

– Таки так – перепало, – погодився кремезний, дивлячись на згустки запеченої крові і бруду на обличчі хлопця...

Переглянулись козаки, без слів взялися за тіло і закинули на коня навперевіс. Ну не залишати ж його тут помирати, хоч би ким він не був...

 На Січ незнайомця не зважились таки вести, вирішили в селі в родичів Остапа (а саме так звали кремезного козака) залишити.

 Господар Семен Захарчук радісно зустрів свого брата Остапа і його друга Данила. Племінниця Ірина жваво поринула в обійми дядька, який завжди для неї мав подарунок. Опісля забігла до хати і разом з матір'ю із задоволенням взялася накривати стіл. Про те, що зловила краєм ока на коні, вирішила промовчати: ну мало що, могло і привидітись.

– А що то за неборака у вас коні? – запитав Семен, який тільки тепер замітив непритомне тіло. – Поранений? Так давайте ж – хутко заносьте до хати.

– Та яке поранений, – відповів Остап. – Так, боки хтось прим'яв. Ми, власне, тому ми тому і заїхали. Серце якось підказало, що, не дай Бог, помре. А твоя жінка на травах знається. Пару днів, аби на ноги став, тай потім за вітром хоч хай йде, аби нам усім на душі було спокійніше.

Допоки брати собі так гомоніли, запах їжі линув з хати: подолав усі бар'єри, шпарини і навіть Данилові густі, як снопи вівса, вуса. Аж витягнувши голову вперед, він мовив:

– Може уже таки зайдемо до хати, там так пахне! 

– Оо, а тобі лиш жерти, більш нічого не треба, – промимрив Остап. – Та пішли вже, а то мій друг зараз свої вуса з'їсть.

Козаки дружньо взялися за незнайомця і попід руки потягнули, як пір'їнку, свою ношу до хати. 

– Славу Ісу, – промовили одночасно козаки. Жінка Марія відповіла і, глянувши на непритомне тіло, все зрозуміла: не перший раз до неї везуть пораниних. Але, правда, такого дивного вбрання вона ще не зустрічала. Марія скомандувала, куди положити хлопця, і взялася ходити коло слабого.

А козаки всілися за стіл і смачно прийнялися за перекус. Ірина, як могла, догоджала гостям, бачачи, що батько трішки не раді знайді, хоча Семен старанно ховав своє невдоволення. Остап, все зрозумівши, вийшов на двір, повернувся вже з торбиною, яку ото зняв з сідла. Витяг звідтам якусь недбало складено тканину, розпростер її, і в його руках постала красива – в малинові і сині квіти – хустина. Ірина радісно всміхнулася, знаючи що це для неї, і без слів кинулася з цілунками до дядька. Остап, погладивши дівчину по голові, лагідно промовив: «У такої красуні має бути все найкраще!» Чорнява дівчина на мить опустила свої чорні очі, відповівши скупою, майже не помітною посмішкою. Потім Остап дістав декілька монет, простяг руку до брата: «А оце за незручності: за знайду». Семен відсахнувся: «Ти чого? Ми ж брати, які гроші!» Та той рішуче не забирав руку, так що Семен змушений був погодитися і взяти плату.

Гості ще погомоніли трішки і пішли. Незадоволений знайдою, Семен важко здихнув і заходився набивати люльку. Мимохідь подався до жінки – глянути, що там. Марія обтерла лице хлопця, оглянула його, взялася кип'ятити воду, варити трави, кору і корінці. Слідом за батьком зайшла Ірина: до знайди вона поставилися з жалістю і цікавістю.

Здивовані Захарчуки розглядали хлопця. Такого вони ще не бачили: дивні вузькі штані, коротко вистрижена голова. 

– Батьку, це хто? – спитала дівчина. – Ви ж чумакували колись, світа бачили, людей чужих. 

– Ба я знаю, – відповів Семен. – Видно мало світа я бачив, дочко.

Хлопець бився в забутті. «Кров, кров предків, сьоме покоління, поклик крові, талісман», – бурмотав він у ві сні. Марія піклувалася про хворого, поїла його відварами. Матері допомагала Ірина, яка ходила в ліс за травами, заварювала, потихенько навчаючись від мами знахарства.

Хлопець все частіше приходив до тями, на третій день він вирішив відірвати своє тіло від ліжка, та це ніяк не вдавалось. Він скрикнув: «Тут є хтось?» У відповідь тиша. Після ще декількох волань – знову ні звуку…

Через силу йому таки вдалося зіп'ястися на лікті і помаленьку, притримуючись за край ліжка, встати. Під ногами заскрипіли старенькі мостини. Хлопець глянув стіни, на стіл із грубих дощок, стільчик… Оточуюча обстановка війнула старовиною. «Ох і в глуш я потрапив!» – подумав собі він. Надибавши поглядом свої сині кросівки, він аби як взувся і, не шнуруючись, прочовгав далі. Перейшовши з кімнати в кімнату, притримуючись за стіни, хлопець підійшов до виходу, де перед ним постали важкенькі, з таких же, як і стіл, дощок двері.

Приклавши чимало зусиль через ще слабе тіло, йому таки вдалося відчинити зі скрипом двері. Те що перед ним постало, перевернуло його уяву: вибіленні хатини вкриті соломою, плетені паркани. Картина, яка відкрилася перед ним, так здивувала хлопця, що з його напіввідкритих уст не могло вирватися ні слова. Коли він побачив людей – Остапа з другом Данилом, його брата Семена з дочкою і жінкою, перші з яких були одягненні по–козацьки, а другі по селянські, як у давні часи – то з полегшенням здихнув.

Ті свою чергу видивилися на знайду. Запала тиша... 

– О, вже оклигав, – перервав тишу Остап. 

– Так, – несміливо відповів хлопець. – А це що? 

– Де? – майже що хором прозвучало йому у відповідь.

– Оце все – це реконструкція? 

– Що? Яка така рентукція… ретускція?.. – озвався Данило, намагаючись повторити через свої густі вуса слово хлопця. 

Остап підвів руку до голови і покрутив вказівним пальцем в скроню: 

– Він напевно того. 

На це поглядом усі згодилися...

У цей момент з вулиці за їх спинами почувся чималий гамір, з якого виринуло сумне схлипування, і важкі звуки кроків безлічі людей. Всі обернулися.

Велика хмара козаків йшла з опущеними головами, попереду – хрест і хоругви, а ззаду – труна. 

– Похоронну сцену знімаєте? – спитав хлопець. 

– Ой все! – закричав Остап, тягнучись за нагайкою на поясі. – Я тобі зараз дам «сцену»! То ж наш характерник, сила і надія всього війська, голову поклав. Кулі й шаблі не брали, та взяли чари. 

– Облиш його, – схопив брата за руку Семен. – Він же того – хворий...

Ірина, яка тихо за всім спостерігала, непомітно підійшла до хлопця, тайком простягнула руку. На долоні зблиснув амулет у формі вовка.

– Я поміняла шнурочок, новий сплела, а то той поганий був уже. 

Хлопець, взявши амулет, прикипів до нього поглядом. В голові, як десь із безодні, виринули спогади того дня, ще перед тим застіллям у корчмі, де він добряче набрався і де йому так само добряче перепало. Він згадав стареньку жінку (йому вона здалася циганкою), яка переслідувала його на вулиці, а потім мовила слова вдогін: «Кров замінить кров, поклик крові, сьоме покоління – сила вовка, амулет вовка». Цей амулет, який зараз лежав у нього на долоні,  передавали від батька до сина, хоча й не знали чому. Просто так було здавна заведено в родині. І коли він два роки тому втратив батька, він надів на шию шнурок з амулетом у вигляді вовчої голови… 

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис