УАП - Щастя буває різним

Інформація про автора

Щастя буває різним

ЩАСТЯ БУВАЄ РІЗНИМ

 

Того ранку Галина прокинулась із дивним відчуттям. Їй здалося, що сьогодні мало статися щось особливе. У повітрі пахло квітами, а з голови не виходив один голос. Вона не сумнівалася, кому він міг належати. Бо як тричі засинала, тричі говорив одні й ті ж слова: «Коли вийдеш за Дмитра, житимеш багато та будеш нещасливою, а коли за Захара – бідно, але у щасті».

-           Я люблю Дмитра, – вторила сердито дівчина. – І яке то ж щастя жити з бідним, коли сама така?

Учетверте голос не мав наміру переконувати. Чи образившись, а може, не бажаючи більше говорити, мовчав. Важко було збагнути: чому він вказував саме на Захара. Дмитро більше подобався їй. Та й батьки його не були проти неї. Рідко коли так стається, щоб багач полюбив дівчину з бідної родини. За чотири місяці зустрічей із ним у селі ніхто не посмів засумніватися, що з них не вийде пари. «Можливо, - думала про себе Галина, – у Дмитра я буду, як сир у маслі. Хоча й Захар…».

Захар не був поганим парубком у селі. До того ж – співав у церковному хорі, натомість Дмитро взагалі не хотів чути про Бога. Що сказала б самому Богу, коли б довелося з’явитися перед Ним? Не задумувалася, але інколи в своєму серці жахалася.

Хлопець кохався в співі птахів, квітах, травах; любив допомагати батькам у полі. Одного вечора, запросивши Галину на прогулянку, так щиро розповідав про природу, що їй здалося: найщасливішого і найбагатшого у світі годі шукати. Добре, що хлопці, живучи в одному селі, не вели суперечок – чекали на її вибір.

Увечері, як завжди, збираючись на побачення, Галина не почула й не помітила, коли до хати, постукавши, увійшов… Захар. Побачив її біля дзеркала, змовчав. Лише думки поникли, а питання, що було на вустах, мов недостиглий плід, зависло у повітрі.

-       Знову до Дмитра? – промовив чи то запитав тихо. – Що ж, пам’ятай: я любив тебе, люблю і любитиму

завжди. А Дмитро… не відає про це почуття. Це правда! Не знаю, як житиму далі, та коли твоя воля… іди. Я не Бог, аби тебе судити і керувати тобою. Ти сама для себе є богом, і виконуєш не волю не Того, Хто живе на небі, – повернувшись, Захар пішов до дверей.

У світлі згасаючого дня Галина побачила його зволожені слізьми очі. Він не плакав, плакало його серце –  добре, чутливе, гаряче, яке щиро Бога. Воно було єдиним його багатством, яке наповнював Господь.

-       Зачекай, – у розпалі вигукнула Галина. Підбігши до Захара, впала йому на груди. – Я не піду до

Дмитра. Визнаю свою помилку перед тобою і Святим Богом, каюся. Пробач мені.

Того вечора Дмитро так і не дочекався Галини. За два дні, зустрівшись з ним у дверях сільради, вона навіть не поглянула на нього – боялась, що осудить. Хоча чим його осуд міг їй зашкодити? Але він мовчав, довго дивився услід, поки йшла коридором. Через кілька днів, перестрівши її на дорозі, несміливо запитав:

-       Може, передумаєш? У мене є все. А він… що тобі може дати?

-       Не ображайся, – мовила, – всього ти не маєш і не матимеш. А Захар має все.

-       Що він має, чого не маю я? Моїх грошей вистачить навіть на всі зорі неба для тебе, – він хотів назвати її коханою, та стримався.

-       Не купиш. Бо ані Бога, ані зорі не купують – Небесне багатство ціни не має, воно святе.

Дмитро так і не зрозумів, що цим хотіла сказати дівчина. Господь для нього був далеко, а небесні істини взагалі – закриті. Він більше не наполягав на зустрічах. Відпустив Галину, а за три місяці одружився з іншою, котра більше любила його гроші, ніж його самого. На жаль, Дмитро цього не помічав. А Галина із Захаром на своє свято чекали ще рік – не хотіли поспішати. «Що з того поспіху: хіба що людей насмішити?!» – говорила зі сумом про втрачені дні. Їй стало шкода себе. Шкодувала мати, яка раніше бачила свою доньку не в бідних. Під час вечірніх розмов удвох, читання Біблії вони зуміли знову побачити світло з небес. Обоє молилися, просили у Бога прощення.

Одружившись, Галина із Захаром цінували кожну копійчину. Навіть коли спершу народилась дівчинка, а потім син, не розкидалися грішми, як Дмитро. Захар співав у церковному хорі, а вона навчала дітей у Недільній школі. Щонеділі віддавала частинку свого серця малюкам, розповідаючи про Бога, про Його Сина Ісуса Христа. Із плином часу Божу іскру розпалювали у своїх дітях. Мирослав і Влада росли слухняними. Усе, чого навчали батьки, засвоювали з першого разу. Захар та Галина щиро вірили у Всевишнього, своє багатство вбачали тільки в Ньому. І Бог сприяв їм в усьому. Вони ні в чому не мали потреби.

За сім років їхнє життя змінилося. Галина не очікувала на випробовування, що пошле їм небо.

Збираючись на роботу до лісу, Захар свого останнього лютневого ранку був у гарному настрої. Дітям обіцяв принести дарунки від білочки, а Галині – три чарівні горішки, як у казці, яку дивилися напередодні. Він усміхався, радів, співаючи, поспішив на шум пилок, який линув із лісу. Дружина довго дивилася йому вслід. Коли чоловік зник у білому обрії зими, відразу взялася за приготування обіду. Та не минуло двох годин, як у двері постукали. На порозі стояли двоє чоловіків. Вони й розповіли про дерево, що впало на Захара. Тієї ж миті жінці здавалося, що її душа розділилася надвоє: одна половина залишилася з дітьми, а інша полетіла до лісу.

… Життя наче полетіло в безодню. Але жити було треба – заради дітей, заради Бога. Жінка не припиняла ходити до церкви, де найбільше відчувала Божу присутність, радіти кожній митті свого життя.

Весняні потічки талого снігу, бризки сонця у бурульках, які  звисали зі стріхи, поволі розвіювали сум. Пам'ять про Захара жила вже у світлинах, не була важкою, як раніше. Мов сонячні зайчики, дрібки дитячого сміху допомагали налаштовуватися до весняної праці. А весна з кожним днем ставала все ближче і ближче.

Залунали перші співи шпаків та солов’їв. Жінка не помітила, як в одну ніч світ помолодшав від цвіту дерев. Навіть їхня хата поринула у молодість, відсвічувалась особливим теплом, затишком і лагідністю. Гуртом із сусідами посадила город, облаштувала обійстя. Життя знову набувало звичного ритму.

Якось одного вечора, всередині травня, сусідка, забігши «на хвилинку» до матері, повідала у розмові про незаможного чоловіка, який нещодавно з двійнею дітей придбав будинок на околиці села. Усе, що почула Галина, не залишало її у спокої впродовж тижня. Вона не могла змиритися з долею людини, яка, можливо, зазнала також можливо зазнала немало прикрощів у житті, й своєю долею чимось була схожа до її. Порадившись із ненькою, вирішила відвідати того чоловіка, познайомитись.

Хата, в якій жив батько зі своїми дітками, потопала в густому білому цвітінні вишень. Вона рідко бувала тут, та й не завжди, коли випадала нагода, звертала увагу на занедбаний будинок, непримітне подвір’я в бур’янах. Тепер усе виглядало по-іншому. Прибрані подвір’я і хата також наче цвіли. От лише мелодія, яку почула того дня, ще від хвіртки насторожила. Вона була журливою. Та все-таки Галина поспішила до будинку.

Помітивши гостю, чоловік відразу припинив грати на долинці[1]. Піднявшись зі свого місця, запросив її до столу. Маленька кімната, справді була небагата: стіл, два ліжка, шафа, сервант, софа, декілька подушок і три табуретки, – все, що мала сім’я. Щоправда, в рамках на стіні висіли світлини, а поміж них – годинник із зозулькою та дзеркало. З кухні линув смачний запах вечері.

-       Пробачте, що не дуже заможний, але щирості нам не позичати. Мене звуть Павло, – усміхнувся

привітно. – А це – мої діти – Кирило та Єгорка.

Галини діти відразу знайшли спільні теми з хлопцями. Поки ті гралися надворі, чоловік розповідав про себе.

-       Оце торішньої осені поховав дружину. Добра була жіночка. Жили ми разом  душа в душу. Сумно мені

без неї, скрізь і все нагадує про неї. Ото вирішив переїхати у ваше село, – зітхаючи, наче на сповіді, говорив. – А сини у мене слухняні. Сьогодні, – усміхнувся знову, – влаштувався в колгосп на роботу. Тільки не знаю, куди дітей подіти. Вони ще не є школярами, а дитячого садка у вас немає.

-       Нехай приходять до мене, – запропонувала Галина. – Я також не багата, та увагою не обділю, нагодую.

-       Та що ви? – забідкався Павло. – Не можу, не розрахуюся потім.

-       Мені не потрібні ваші гроші.

Їй було приємно допомогти людині, яка не очікувала на її допомогу, але мала в ній потребу. Галина знала: важко не буде. Вона щасливою людиною, а стане іще щасливішою, коли своєю добротою зігріє інших.

Проводжаючи вже наступного ранку до школи свою доньку Владу, Галина зустрічала Павлових Кирила з Єгорком. Сини, поцілувавши батька, швидко побігли до Мирослава. А ввечері, веселі й розпашілі, поверталися додому.

Галині не доводилося більше сумувати, просити допомоги в сусідів. На допомогу приходив Павло. У селі навіть почали перешіптуватись, що жінка хоче його одружити на собі, але конкретних доказів пліткам ніхто не мав. Життєрадісним, веселим, Павло став відтоді, коли його і її діти наче поріднилися – і дня не могли одне без одного. Мирослав із Владою навіть почали прохати маму зробити дядю Павла їхнім татусем. Та вона не поспішала.

-       Мине рік, а тоді видно буде, – говорила їм.

Новий рік і Різдво святкували разом. Разом ходили на богослужіння. Павло почав співати у церковному хорі. Галина повернулася до праці в Недільній школі. У церкві ніхто не перечив їхньому одруженню.

-       Щаслива ти, – сказав їй якось Дмитро.

Чи заздрив, чи бажав щастя він їй, не сміла допитуватись. … А життя знову набувало звичного сенсу. Випита гірка чаша смутку – забувалася. Вікнаста, простора хата, сповнювалася новим сміхом, новою радістю, молитов і пісень. Дивна і світла музика долинок щовечора лилась і пливла в повітрі квартетом малих сопілкарів.

Коли Галина восени повідомила, що у них з’явиться ще один сопілкар, радості малечі не було меж. Вітерець нипав у жовтогарячих стіжках дерев, акуратно стинав листя і, крутнувши його раз-другий у повітрі, шурхотливо опускав додолу. А діти стрибали, підкидаючи вгору вже опале. Жінка раділа з ними, відчуваючи невидимий, лагідний дотик ніжної пори. Осінь жила своїм клопотанням, звучав веселий оркестр дитячого сміху, не порушуючись і не обриваючись. Галина вірила: він звучатиме тепер завжди як нагорода, за все те, що вона зробила, для людей, для слави Бога.

 

 



[1] Різновид сопілки.

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис