УАП - Серед згарища. Глава 1

Інформація про автора

Серед згарища. Глава 1

Коні сполохано фуркали, несміливо ступаючи по ковдрі попелу. Та, стривожена подихом вітру, виринала поодинокими розпеченими головешками, додаючи ще більшого страху. Копита, здавалося, вгрузали в чомусь не зовсім матеріальному, ніби поринаючи у густий туман.

Звук. Він лунав барвами голосів, змішуючись з прокльонами й плачем. В кінські ніздрі вдарив бридкий запах горенного м'яса. 

Перший вершник на низькому буланому коні стиснув поводи, зупиняючи його. Провів поглядом по згарищі і зовсім несподівано звів очі на синє безхмарне небо, яке почало вкриватися галасливим чорним воронням: крики птахів пронизували серце і були жахливішими, чим люті крики в бою. Ніби сам голос смерті виривався з огидного дзюбаня.

Другий вершник, на великому чорному коні слідуючи за першим, теж спинився, прикувавши до того видовища всю свою увагу.

Притрушена пилом з великих доріг постать на буланому коні повернулась до побратима. З виду це був козак, як козак, але лице його до самих очей було заховане під шаром виблідлої тканини. Звісно, не з добра йому доводиться ховати його... Чорні очі блиснули. Ще раз розглянувшись, вершник відпустив руків'я шаблі і плавно змахнув рукою вниз.

– Та я й сам, друже, бачу, що нікого, – промовив другий вершник, набиваючи люльку, зіскочив з коня, втупив очі в землю, вишукуючи, чим би розпалити її. Знайшовши потрібну гілочку, яка з одного боку червоніла жаринкою, він завзято взявся розкурювати люльку. Добившись свого, протяжно затягнувся, повільно випускаючи чималу хмару диму, яка на мить сховала обриси його обличчя, подібно обіймам вранішнього туману, в яких тонуть дерева, поля і хатини.

Та за мить втішені уста застигли в гримасі здивування...

Козак нахилився, присідаючи на коліно. Сірі, зовсім непримітні очі прикипіли до землі: сліди... кінські сліди. Таких великих він в житті не бачив. Глянув на чималі копита свого чорного Сокола – в порівнянні з цими вони були крихітні. Не ймучи тому віри, він приклав долонь до сліду.

– Ти коли-небудь бачив таке, Андрію?

Козак звів очі на друга, та той, уже проїхавши на десять кроків уперед, стояв спиною до нього, незважаючи уваги на його слова і вдивляючись у щось попереду.

За мить Андрій різко закрутив назад, міцно вдаривши коня ногою в бік, і мало не затоптавши Пилипа.

– Ти чого?

Та той нічого не відповів, лиш оголив широкий ятаган, показуючи ним у бік річки...

Залишивши його на місці, Пилип пройшов трішки вперед.

– Матір Божа, – вирвалося з його тремтячих губ. Він не раз був у бою, бачив убитих, бачив страчених, бачив на палях. Але таке він побачив уперше.

– Хто міг це зробити? Орда?

– Ні, – промовив його товариш, похитуючи головою...

– Розбійники? 

На це знову пішов жест: «ні!»

Пилип застив в надії хоть щось почути:

– А хто, Андрію?

– Хіба люди можуть таке робити? – коротко відповів той хрипкуватим голосом. – З усього вцілів лиш цей млин. Та краще б і він зітлів разом із тим жахіттям.

Несподіваний вітерець із заходу підняв хмари попелу, знову несучи у своєму горнилі по-над згарищами ті ж самі голоси, які козакам чулися напочатку. Звуки лунали десь із-за пагорбів. Пилип, заскакуючи в сідло, лиш кинув погляд на Андрія. Та той уже, даючи добрих нагаїв, пустив в скаки свого приземкуватого, волохатого, схожого на татарського коня, який, на диво, ніколи не поступався Соколу у швидкості.

Пилип і своєму дав нагая, аби той менше полохався згарища. Та Андрій уже зникав за пагорбами.

Товариш застав Андрія посеред юрми – з оголеною шаблею, вигарцьовуючего на коні. Під'їхав ближче і побачив за спиною товариша привязану до обгорілого стовбура струнку фігуру, оточену натовпом селян.

Дівчина жадібно хапала повітря, кров змішалась із слиною, розбиті губи злипались. Пасма довгого рудого волосся спадали на оголене плече, розтікаючись по обдертій сорочці збитими брудом і кров'ю кінчиками. Великі блакитні блискучі очі тонули в сльозах. Коли погляд дівчини зупинився на вершнику із шаблею – в її очах на мить спалахнула надія.

Тим часом натовп, озброєний буковими киями, все щільніше обступав хлопця...

– Брати, – мовив Пилип під'їжджаючи ближче до товариша, – що ж ви робити? На козака отак з киями? Аби вас так до шаблі тягнуло, на ординця йти так сміло.

 Молодий худощавий ксьондз, який теж був в натовпі, глянув на старшого. Той мовив:

– Так то ж відьма, вона винувата, а твій товариш не розібрався і захищає її. Ти ж бачив ти що на млинах наробили її чари? Вона прикликує орду...

– Дурниці які! На весні вічноголодна орда завжди йде – лиш сніг стає. Та й по чім видно, що вона басурманам служить? –  запитав Пилип.

Молодший ксьондз окинув поглядом одного з чоловіків, показуючи на Андрія, який уже сховав шаблю і не змушував свого буланого витанцьовувати. Дядько замахнувся довжилезною ломакою, намагаючись скосити вершника з коня. Андрій, швидко вивільнивши ногу зі стрмена, зник із сідла. Ломака протяжно засвистіла і, розсікаючи повітря, пройшла над порожним конем. Дядьку ж з розмаху закрутило, тягнучи за ломакою, в обійми обгорілого кущика.

Не встигла ошелешина голота опам'ятатись, як вершник уже знову був у сідлі, а його рука здійняла криву турецьку шаблю, яка, купаючись в промінях сонця, заблестіла смертю. Змах сліпучо світлого клинка блискавкою пішов у напрямку куща, голосним тріском ламаючи обвуглені гілки.

Переляканий натовп стих, очікуючи найгіршого. Та на щастя шабля минула голову дядьки, хоч пройшла зовсім близько над нею: лиш обвуглені тріски притрусили сивий чуб заціпенілого от страху чоловіка. 

– Матка Боска! – порушуючи тишу вирвалося з уст старого ксьондза Януша. – Де таке світ бачив, щоб так брат на брата, християнин на християнина шаблі здіймав? 

– Ага, то по-вашому брата можна лиш киями забивати? – промовив химерний вершник з закритим обличчям, ховаючи шаблю, і додав: 

– Вас тільки на те й є, аби невинну дівчину мордувати. Та ви від горстки татар розбігаєтесь, як зайці, і під батогом панським солодко працювати вам.

Останнє зачепило ксьондзів: почервонівшись, вони переглянулись. Відстоювати честь корони завзято взявся молодший:

– Та якби не пани... 

– Ну тихіше, тихіше, Владеку, – урвав старий Януш, сіпаючи його за рясу. 

– Давайте розберемось без кровопролиття. Ми ж всі діти Божі, а зло – воно приймає різну подобу, уводить в оману і зараз хоче розсварити нас, –лагідно мовив старий ксьондз, складаючи, ніби для щирості, руки на грудях.

Пилип, під'їхавши ближче до свого товариша, промовив: 

–Та ми їхали собі на Січ і не думали ні с ким сваритися. Побачили згарища, думали – Орда. Потім сей жах на млинах біля річки... Ви так говорите про зло, а самі важити людським життям, як стеблом на долоні, і готові обламати його, як суху гілочку. Чи мало українського народу вмирає от рук ворогів, чи мало женуть в ясир? Турецькі базари забиті вашими сестрами, а ви своє рідне по крові й вірі мордуєте. Чим же ви кращі ворогів? Та ви ще гірш них!

Слова козака, ніби сіль, посипались на роз'ятрену рану. Селяни винувато похнюпили голови. Їм згадалися набіги ординців, а найбільше – вічно голодні пани, які були гірш татарви: видирали все до колоска з рук. З натовпу селян вийшов старий чоловік, який відрізнявся чистою одежею і стриманістю в рухах. 

– Я Клим Чапенко, староста сусіднього села, – поважно промовив він. – Не виніть ви простий люд. В цьому селі кожний другий мав близького родича. І що зараз з ними? Та оцим, чиї тіла лежать у попелі, пощастило... 

– Так, – сумно відповів Пилип, опускаючи очі. – Я бачив всяке, але такого... 

Запала тиша. Та несподівано із натовпу виплигнув чоловік.

– Вони розпороли їм животи і прив'язали нутрощами до балок і дерев, –закричав він. – Мій брат був млинарем, там вся його родина. Це все та проклята "татарська відьма" – вона прикликає цих душогубів. Рік тому козаки розгромили великий татарський загін, повний ясиру. А оця, – він махнув головою в бік дівчини, – кажуть вони возили її у закритій арбі. І навіть коли відступали, все покинули, окрім неї: боронили її завзятіше, чим золото! 

– Так, так, це правда, – мовив старий Чапенко. – Татарська відьма (так її тут називають) осіла після розгрому тих басурманів недалеко на хуторі. Хоча то й татарського в ній нічого немає. Колишня українська бранка, яку ординці захопили. На травах розуміється, і ще кажуть – наперед бачить. 

Обвуглений стовбур місцями прокидався пекучими жаринками, обпікаючи ніжне дівоче тіло. На мить її великі блакитні очі потемніли, ніби повільно наливаючись чорнилом. Тепер дівчина терпливо відкидала біль – вона знала, що врятована. Вона мовчки проводжала поглядом вершника, який зіскочив з коня і прямував до неї з оголеним ятаганом. 

Все це вона бачила уже вдруге. Вдруге відчувала і тихе коротке шарудіння леза за спиною. Тіло відштовхнулось від ненависного стовпа, а затерплі руки, не відчуваючи звільнення, гойднулись, як віття старого дерева...

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис