УАП - Поки ще не пізно

Інформація про автора

Поки ще не пізно

ПОКИ ЩЕ НЕ ПІЗНО

 

1. Двадцять хвилин збігло з тієї хвилини, як потяг застукотів колесами по рейках, полетів, обганяючи вітер, а Владі здавалося, що вона все ще перебувала на залізничній станції. Коли б знала, що мало так статися, як сталося, ніколи й ні за які гроші не погодилася чотири роки тому сісти в нього. Навіть якби хтось сьогодні запропонував їй повернути його назад, аби знову поїхати в уже відомому напрямку, не погодилася б.

Їй ставало страшно від спогадів про пережите. А ще гірше – від думок, що все може повторитися. Готова була сама померти, щоб тільки жив він – її Даня. Бо хіба то життя, коли всі свої три роки… існуєш. Тільки Бог єдиний знає, скільки сил було витрачено, скільки сліз пролити. А все марно…

«Чому? Чому так сталося? Чому Господь, у Якого я вірила, Якому молилася, - не хочеш чути, допомогти? Невже хлопчина потрібний Тобі? А я? Ти хоча б подумав про мене? Що робитиму, коли забереш Його? Ні, краще забери чоловіка. Це він не потрібний тут. І навіщо, Господи, дозволяєш йому ходити землею, гнівити Тебе? Навіщо?»

Влада знову пригадала вчорашній вечір, від якого стало моторошно не тільки душі, а й тілу; очі наповнилися сльозами, пальці стиснулися в кулак. .

-          Щоб ти.., - злісно прошепотіли вуста. – Диявол.

Вона не боялася його так називати, саметак, а не Максимом, Максимчиком, Максом, рідним,

коханим. Туман обману, в якому жила впродовж років спільного подружнього життя, пожадливо випивав її, поглинав сподівання, що все зміниться на краще. Та… Потім, коли терпець урешті урвався, зрозуміла: треба було від початку розставити всі крапки над «і», не чекати слушної години.

Не послухалась.

У постійних сльозах, б’ючись, наче зранена чайка об каміння бід, забула про молитви до Бога, якими раніше починала і закінчувала день, Його Святу Церкву, до котрої з дитинства привчала ходити мама, нагадуючи: «Не до священика йдеш у гості, а перед обличчя Господа»; до Нього Самого. Спочатку не відчувала цього, а коли ж горе почало нагадувати про себе, ставало моторошно. Але все одно стримувалася.

Максим не звертав увагу ні на неї, ні на хворого сина. Про Бога з перших днів знайомства не хотів і чути. Його щирі шаленства примирення, які знову супроводжував закоханий поглядам, виявилися нічого іншим, як доволі приємною пасткою.

-          Ти думаєш, що я кохав тебе? – вичавив уперше зі себе слова зізнання Максим після п’яти

місяців одруження і повторив їх у такому ж тоні вчора.

-          То навіщо одружувався? Щоб усе моє життя покраяти на шматки? Так? – поцікавилася

Владислава.

-          Мені подобалося і подобається дивитися на твої страждання, - додавав болю чоловік.

-          Ти ніколи не був батьком для своєї дитини. Не хочеш знати, що твій син хворий на ДЦП, не

був і не станеш господарем свого дому. Ніколи…

-          А ти… ти, - Максим раптово побачивши, як на нього маленькими вологими очима дивиться

Даниїл, сівся. Важко дихаючи, декілька разів поривався закінчити думку, та, зустрівшись вкотре із поглядом сина, вибіг із квартири, грюкнув за собою дверима, що аж посипалася штукатурка.

Він не повернувся. Не важко було здогадатися, де він, але Влада не хотіла телефонувати до нього, аби сповістити рішення, що довго виношувала в собі.

«Такий, як ти, зрозумієш. Зрозуміють і твої батьки, які постійно вважають тебе плеканцем-мамунком і звинувачують мене, свою невістку, в усіх гріхах світу».

***

-          Мамо, з мене досить. Я переїжджаю до вас, - мовила, зателефонувавши неньці на мобільний.

Влада чула, як мати зашепотіла молитву – коротку, але сповнену віри.

– Ти чуєш мене? – перепитала після хвилинної паузи. – Не хочу більше горіти в пеклі живою. Краще тепер, аніж ніколи.

-          А може, спробуєш іще раз. Невже він поганий для тебе чоловік. Негаразди стаються в кожній

сімї.

-          Мамо, це я погана для тебе донька. А Максим – «золото», але лише тоді, коли ти з батьком

приїжджала до нас. Чуєш? – не вгавала донька. – Мені соромно перед тобою, бо насправді не всю правду говорила тобі про нас, про нього. Мамо, він дволикий, він диявол.

-          Не кажи на людину такого. Ми всі діти одного Бога.

-          Та не вже? Максим також? Відколи? Прошу: хоча не повторюй: ви – подружжя, ви – сімя. Я

не хочу бути йому дружиною. І не буду. Все…

-          А може все-таки спробуєш? - повторила своє прохання востаннє ненька.

Владислава зрозуміла натяки і вже сама намагалася стриматися, але слова, наче гаряче полум’я,

вибухнули.

-          То ти підтримуєш його? Відповідай, мамо: я твоя донька чи, він ?

-          Мені шкода вас обох.

-          Господи, - у розпачі схлипнула Влада. – Таких іще «декілька разів» до смерті не перепробуєш.

А життя в мене одне. Одне і в Дані. Як би я могла вилікувати його від ДЦП, але ж я не Бог. Чи, може, мені відразу їхати до Нього?

-          Не думай про це. Прошу тебе! – тепер закричала мама. – Господь не простить тобі цього.

-          Зате обоє не страждатимемо.

-          Ні, - повторила дуже голосно ненька, що аж в слухавці затріщало. – Ліпше їдь до нас.

-          Добре, - спокійно погодилась Владислава.

-          Вимкнувши телефон, аби не чути настанов матері, кинула його на диван. Постоявши

хвилину, поспішила в дитячу до сина.

-          Коли б ти міг говорити, мій хлопчику, - схилившись над Данилом, обійняла його. – Але ти

мовчиш, тільки чуєш.

Хлопчик простягнув свою руку, торкнувся маминого обличчя, наче хотів заспокоїти її. Проте чомусь отой дотик обпік її. Чи то здалося, чи, може, сталося насправді – голоси, подібні ангельським залунали в квартирі. Вона чула їх розумом, сприймала душею, та звідки лунали, не знала.

            Від щастя раптово всміхнувся Даня.

-          І ти чуєш їх? Чуєш? – перепитала, розгубившись.

Вловивши потрібну хвилину, прислухалася, але голоси від зникли.

«Не потрібно було згарячу говорити мамі про задум їхати до Бога. То був жарт – свідомий, але

жарт. Тепер… тепер усе може статися».

            Від цієї думки страх з іще більшою силою повернувся до Владислави, своїми чорними лещатами почав сковувати і душу, і серце, і тіло.

-          Пробач мені, Господи. Не забирай мене. Краще забери Максима. Він – не людина…

Вона більше не хотіла зосереджуватися на часі, що ніколи не мав наміру зупинятися,

знову думати про те, що чекає її тут. Зібравши необхідні речі. за годину залишила квартиру назавжди.

 

2. Поприна пізню годину, залізничний вокзал був переповнений пасажирами. Хтось дрімав, хтось читав книгу, а хтось просто сидів, розмовляв або думав про своє. Біля кас було порожньо, тож Владислава відразу поспішила до однієї з них.

Привітавшись, вона поцікавилася наявністю квитків до Києва. Поки жінка переглядала інформацію на комп’ютері, Влада прохала Бога дозволити їй виїхати звідси.

-          На жаль, до Києва все продано. Можу запропонувати на інший поезд, - запропонувала жінка-

касирка.

-          Мені на інший квиток не потрібний, - нагадала Влада. – Мені потрібний до Києва. Ви ще раз

погляньте, - попрохала тихо.

«Невже це не кінець. Невже Бог не хоче, аби я залишила це пекло?» - подумала, важко зітхаючи. Вона помітила, що світ перед нею почав застилати густий молочний туман, відчула, як тверда земля похитнулася під ногами. І коли б не хтось, хто підтримав її за руку, давно впала б.

-          З вами все добре? – запитав юнак із блакитними очима. – Я чув, що вам потрібний квиток до

Києва? Не хвилюйтеся, такий у мене є.

-          У вас є квиток? – розгубилася жінка.

-          Так. І саме до Києва, - ствердно повторив незнайомець. Він мені не потрібний. Візьміть. –

Простягнувши його, щиро всміхнувся. Владислава змовчала. Від несподіванки, не знала, що відповісти.

-          Не хвилюйтеся, гроші мені за нього не потрібно віддавати.

-          Але як? Зачекайте, я миттю.

Вона повернулася, щоб дістати з сумки гаманець. Поки шукала, юнака не стало. Тільки квиток

лежав у руках Данила, який спокійно спав.

Влада затремтіла від страху, а може, від щастя і, взявши сина на свої руки, розплакалася. Сльози цього разу не були ні гіркими, ні гарячими. І темрява за вікном, почала рідшати.

Незабаром, вистукуючи колесами, потяг почав долати свій довгий шлях. Владиславі хотілося щоби ця поїздка не закінчувалася ніколи – тривала, допоки житиме вона і її синочок. І нехай хитатиметься під ними віхолою небо, вся земля наскрізь буде просякнута болем, а на душі лежатиме чорний карб гріха – не відступить від свого.

Влада полегшено зітхнула, вклавши біля себе малого; підсіла до столика. ближче до вікна. Усе думала про юнака. який своїм виглядом скидався на янгола,  котрих часто бачила на іконах. Навіть його голос був схожий до тихого плину джерела – спокійний, легкий. Так і потонула би в ньому.

 Спати не хотілося. Та й як можна було спати після всього пережитого. Заплющивши очі, жінка постаралася хоча б задрімати, та щойно повіки відокремили її від реального світу, як свідомість знову скаламутилася видінням Максима. Спочатку він просто дивився на неї, а потім, простягнувши свою руку з пістолетом у долоні, розреготався. Від побаченого душа закам’яніла, скочила в п’ятки.

-          Не стріляй, - закричала і прокинулась.

У купе вагону стояла тиша. Тільки відлунювався стукіт коліс, які ніби повторювали: «Впе-ред!

Впе-ред!»

 «І присниться таке, - подумала. – Потрібно його забути, викинути з пам’яті. Мені не потрібний

ніхто. Нікого не хочу знати. Ні».

-          А Бог? Він вам також не потрібний? – раптом порушив тишу голос, який чи то линув

зсередини єства, чи то насправді?

Владислава прислухалася до себе, перевела дихання.

– Ми Його творіння, а Він – наш Творець, Небесний Отець.

-          Хто тут? – голос її затремтів.

-          Не бійтеся, - торкнувшись її плеча, подивився в очі Старець. Невисоко росту, із сивиною в

чорній бороді, у темному підряснику, підперезаному широким ременем, у м’якій скуфії, з-під якої виглядали пасма напівсивого волосся. Він дивився на неї. Його обличчя неначе не знало віку – молоде, чисте, виразне, спокійне. Голова схилена донизу, очі напівзаплющені, але чомусь засмучені. У руках тримав гранатову вервечку.

– Мене звати Нектарій. А вас – Владислава.

-          Ми знайомі? – поцікавилася. - Я у вас сповідалась?

Отець Нектарій усміхнувся, сів навпроти, приклав до очей хустинку,

задумався. Дивлячись непорушно поперед себе, мабуть, молився, бо його вуста ледь помітно ворушилися. А коли закінчив, іще раз витер очі, перевів  погляд на Владу.

-          Не страшно втікати від свого минулого? – почав він. – Повір мені, дитино: настане година і –

вона разом зі своїми гріхами наздожене тебе. Може , краще припинити думати, а почати мислити?

Владислава не дуже хотіла відповідати на запитання, що видалося їй недоречним. Хто він – загадковий дідок? Звідки? Тільки запитала:

-          Ви про що?

-          Про правду. Звикнувши думати, що все минеться, ми, протягом життя розходимося з

нашими думками. Може ліпше відкинути мрії, а почати мислити?

-          А я не думаю? – заперечила Влада. – Я…

-          Людське життя визначається в трьох аспектах буття: міра, час. Вага. Найкращою є справа,

яка – вища від самої міри або невчасна. Збираючи квіти печалі і смутку на власному полі життя, згодом отримаєш плоди. Саме їх потрібно збирати, щоб вийшов гарний букет, із яким постанеш  Судного дня перед Богом, і тоді за свої квіти отримаєш плоди радості.

-          А коли їх у мене назбиралося на кілька букетів? Що, коли я не в змозі їх збирати? –

насупилася Владислава. – Я никаю цим світом, а не ходжу, стала сміттям, непотребом, усохлим листям.

Вона прагнула позбутися слів, які важкими брилами лежали на душі, не давали дихати. Але скільки би не старалась зрушити свою проблему, вона, здавалося, приросла до неї.

– Я не мо-ожу більше-е, - заскімлила, мов дитина, після хвилини мовчання.

-          У житті подружжя, – вів далі Нектарій, - є два періоди: один щасливий, а інший – гіркий і

сумний. Краще, коли гіркота прийде раніше, тоді саме життя видасться солодшим і щасливішим. І в тебе так сталася.

-          То ви радієте мені? – розгубилася Влада. – А може, мені взагалі не варто було виходити

заміж? Ви хоча б когось у власному житті любили? Мабуть ніколи?!

-          Це ти так вважаєш, донечко, - спокійно мовив Нектарій. – Я все життя любив і зараз люблю

Бога.

-          А жінку? Жінку колись кохали?

-          Людині дане життя, на те, щоб вона йому служила, а не воно їй. Бо т

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис