УАП - Не відрікаються люблячи

Інформація про автора

Не відрікаються люблячи

НЕ ВІДРІКАЮТЬСЯ, ЛЮБЛЯЧИ

 

Літо того року прийшло майже відразу після зими. Хіба то весна, що тривала три з половиною тижні? Дерева навіть не встигли вдосталь потішити своїм цвітом, завчасно осипаючи на землю білі свої пелюстки, наче сльози образи на сонце, що випивало вологу з повітря та землі. Навіть небо змінило свій колір, сумно зависнувши над землею великим темно-синім шатром.

Отак і людина: багато хоче, та за кілька днів усе може втратити. Бо не встигне набратися сил, а життя вже тікає: відцвітають очі, глибі зморшки орють чоло та обличчя. Й тоді стає зрозуміло: минуле можна повернути тільки в спогадах.

Дивлячись на все довкола, Петрові Артемовичу здавалося, що скажена крутія життя, нестримно закрутивши його, одного дня обминувши і весну, і літо, і осінь, одразу перенесла в зиму старості. А останніми роками, взагалі не переставала сердитися: обпікала холодом, засипала сніговієм; розтинала світ навпіл, усе нижче опускаючи за вечірню межу сонце життя. Та сам чоловік не переймався цим. «Доки живе любов – житиму я», - говорив, щодня вирушаючи в одному напрямку: дім – лікарня.

Той день нічим не відрізнявся від інших. Так само, як усі ці три роки, Меланія зустріла його пройнятим туманним поглядом, у якому виднілася тільки безпорадність і байдужість. Коли б зрозуміла, що твориться з нею – давно закричала б з ляку. А так… Подивившись на неї, в Петра Артемовича ніби знову щось застрягло в горлі, а саме горло облили крижаною водою. Бліде лице, сховані зі віями очі й скорботний вигін губів, а, все  наче вперше. Меланія не переставала жалісно дивитися на свого Петра, і мовчати.

- Привіт, моє сонечко, - привітався, пригортаючи дружину до себе. – Як ти? Скучила? А я скучив, думав про тебе. Тільки й чекав години, щоби знову бути з тобою. Ти не уявляєш, як я люблю тебе!

Чоловік говорив навіть тоді, коли насипав у тарілку звареного вранці борщу; розкладав страви на спеціальному столику над ліжком. У які думки зараз занурилась її свідомість, про що думає? Як йому хотілося збагнути мовчазний світ Меланії. Бували години, коли здавалося, його межу вдавалося перейти. І тоді небо наче розкривалося для них обохМеланія ставала променистою, свіжою. Але… тільки на декілька хвилин. Після чого знову поверталася у свій світ.

- А пам’ятаєш, як ми з тобою зустрілися, день і час, коли ти прийшла зі своїми подругами до колодязя-журавля? Саме тоді я витягав із нього відро з прохолодною водою. У твоїх очах, я відразу побачив незмірну глибину. Небо квітувало над нами ластівками, співали оповиті сонцем ниви, а я не міг відвести від тебе свого погляду. Мені було байдуже, що говорили про мене твої подруги. В душі цвів, наче стожар у небі. Потім пішов сліпий дощ – несподіваний у чистому небі, з якого світило яскраве сонечко. А може, тим сонечком була ти? Так, саме ти. Ти побігла шукати з дівчатами схованку. Я залишився стояти біля колодязя сам. Ти гукала мене, кликала до свого гурту. Мені хотілося бути тільки з тобою.

Вдруге ми зустрілися за тиждень, біля сільського клубу, до якого ти знову прийшла з дівчатами. Залишивши свої компанії, наче відчуваючи бажання одне одного, ми вирішили познайомитися ближче.

До балачок я не був дуже намолотий, хоча іноді часом, міг сипати словами, як горохом. Але тоді, мій язик чомусь онімів. Тільки мовив: «Яка ти гарна!» Твій голос був чарівним, а коли заспівала, здавалося, час зупинився, думки розлетілися й легенько погойдувалися на зелених листочках, стало так легко і безшумно, що сам перестав відчувати себе.

Того вечора ми довго гуляли селом. Коли схаменулися, було за північ. Та я не побоявся відвести тебе до твого дому, в сусідньому селі. Щоправда, перепало нам обом – спочатку від твоїх батьків, а вранці – мені від моїх. Розумію їх, адже тобі було тільки 17, а мені – 18. І тоді був рік – до початку війни. Попри застороги, ми все-таки, зустрічатися. Пісня, яку ти співала того вечора в клубі, ніколи не стихала в моєму серці. ЄдиноюТе ж саме, говорила ти мені.

Через шість місяців після нашої першої зустрічі, ми вирішили зійтися. Стояв холодний листопад, коли ти переїхалажити до мене. За ці півроку наші батьки породичалися, забули образи, які виливали один одному, намагаючись розділити нашу спільну любов. Я працював у колгоспі зі своїм батьком, ти допомагала моїй неньці.

Наша невеличка хатинка, відколи ти в ній оселилася, здавалося стала більшою, просторішою. Заколисані тишею і нашимкоханням, ми любили вечорами усамітнюватися й дивитися на зоряне небо, намагаючись відшукати нашу єдину зорю. А відшукавши, до самого ранку обійнятись і сидіти під нею, наслухатися тиші, бо про все, що можна було, за день переговорили. Щоб сум не закрадався в наші серця, ти, струнка, чорноброва, розпустивши своє пишне волосся, починала співати. Й оте твоє голосисте співання стелило пісню понад землею до неба, якою ми повільно ступали, наче східцями.

У нас було багато планів. Але, на жаль, не судилося здійснитися навіть половині. Бо в червні 1941 року їх обірвала війна.

Гірко пахнув полинн із димом пожеж, у яких горіла країна; сивіло у травах листя мати-й-мачухи, ніби жіночі сльози за своїми дітьми. Я не міг нчого зробити, ні сказати. Хіба що залишити з тобою частинку себе.

- Господь, в Якого ми віримо, поверне мене до тебе, а тебе до мене. Він буде із нами. Ти тільки молися, - прошепотів я, перш, ніж сказати тобі: «До зустрічі!».

Рідна земля в чорному сумі і важкій печалі супроводжувала мене разом з іншими бійцями на фронт. Вітер вихрився в грозах, відганяючи сон від очей. Згарища, сльози, смерть були повсюди. Коли для одних бійців дні минали швидко, я боявся втратити хоча б один, не згадавши тебе, наших батьків. Не раз писав листи-трикутники, але відповіді на них не отримував. А все тому, що нас часто перекидали з одного місця в інше. Тільки за вісім місяців нарешті отримав довгоочікуваний лист. Його написала моя мама. З нього я довідався правду, від якої мої душа і серце ще дужче розболілися. Мені здавалося, що коли б того часу був з тобою, то не дозволив би німцям забрати тебе в Німеччину, вбити твоїх батьків, спалити наші села.

Я згадував прожиті з тобою місяці, розмови, обійми. Але замість радості, яку відчував раніше, відчував зазнавав іще більше тривогу. Заплющуючи очі, звертався у молитві до Бога; вірив: Господь чує мене, бачить зі Своїх Небесних висот й обов’язково сповнить прохання мого серця. Адже Його слово найміцніше за граніт.

Скільки триватиме війна, ніхто не знав. Навесні 1944 року мені пощастило проходити з батальйоном поблизу нашого села. Тільки на годину командир дозволив мені відлучитися разом із шофером, аби з’їздити додому. Жах, який я побачив, годі було уявити. На щастя мама залишилася живою. Вона жила у землянці, викопаній на городі, бо хатуспалили гітлерівці. Батько воював, як і я. Мені не хотілося розставатися з ненькою. Коли настав час повертатися, щоб наздогнати свій батальйон, я попрохав її, коли ти повернешся раніше з Німеччини, шанувати і берегти тебе.

Ти повернулася в село у липні, а я за місяць. Та це не зменшило силу нашої любові. Навпаки, вона стала сильнішою. Ми не зрадили од

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис