УАП - Надія, яка ніколи не зникає

Інформація про автора

Надія, яка ніколи не зникає

НАДІЯ, ЯКА НІКОЛИ НЕ ЗНИКАЄ

 

 Галина ніколи не скаржилася на здоров’я. Та останніми днями, якась хвороба безжалісно почала знищувати його. Боліла, здавалося, кожна клітина тіла. Нові теми уроків учням пояснювала сидячи, а коли вони виконували письмові завдання, крадькома запивала водою жменю пігулок. Вони лише на декілька хвилин притуплювали біль, а потім знову доводилося повертатися до них. Думки про те, що все минеться, згодом довелося підкорити проханню чоловіка і власних дітей звернутися до лікарів.

Довгі коридори, медики у в білих халатах, запахи ліків й інших медичних препаратів, стали нестерпними за три години перебування в лікарні. Хотілося втекти, зникнути, аби не бачити й не чути нікого. Та насамперед потрібно було дочекатися чоловіка, який уже впродовж тридцяти хвилин розмовляв із лікарем за зачиненими дверима кабінету. Жінка намагалася вірити в те, що перевтома – єдина причина її знесилення. Адже позаду була зима, організм виснажився від нестачі вітамінів, потребував їх поновлення.

Зітхнувши, Галина важко піднялася на ноги, підійшла до дверей, які саме прочинилися. Василь і лікар дивилися на неї не радісними очими.

- Щось сталося? – поцікавилася.

Певаний час панувала мертва тиша, порушивши яку, лікар глянув на чоловіка.

- Ви зможете пояснити все самі, - чи то сказав, чи запитав.

Узявши дружину за руку Василь повів її коридором. Поки йшли до виходу, жінка відчувала, у неї тремтять коліна, а серце – шаленіє в грудях. Він мовчав, тримаючи в руках аркуші паперів. Прохолодне повітря ніби розрядило повітря – стало легше дихати, але на душі лежав якийсь важкий камінь.

- Скажи мені, будь ласка, зі мною все добре? – взявши чоловіка за руку, тихо запитала Галина.

Коли Василь підняв свої очі, вона побачила, як дві краплини сліз, зросили їх.

- Кохана, мені боляче про це говорити, але… у тебе…

Останнього словавін не вимовив, та вона добре зрозуміла його. Жінка не вірила, не хотіла думати про ту зловтішну хворобу, що зажилася в ній. Схопивши його за плечі, заголосила, благаючи сказати, що лаборанти помилилися в аналізах, а висновки обстеження – неправдиві.

- Але це правда. Правда, - повторив, обіймаючи дружину. – Нічого іншого сказатине можу.

Вони плакали разом, розуміючи що самі нічого не можуть зробити, проте їхня надія ніколи не повинна згасати.

У лікарняному сквері було порожньо. Огорнуті мовчазною весняною тишею дерева стояли в задумі.

- Та що ви можете порадити? Видерева, а я – людина, - мовчки говорила сама до себе Галина, втираючи з очей сльози. – Мовчати чи тільки дивитися на мене. А навіть як би й щось радили, все одно не зрозумію вас.

Коли покликав її Василь, вона не відразу почула. Будучи в задумі, стрепенулася від легкого доторку його руки, повільно встала з лави і не поспішаючи пішла за чоловіком.

Того дня необхідно було зробити чимало: розповісти дітям про хворобу (але як?), зібрати необхідні речі, а ще зателефонувати друзям. Жінка не могла зрозуміти: чому хвороба прийшла саме в її життя? Адже була сумлінною християнкою, богобоязливо виховувала дітей, старалася допомагати іншим і… З рук усе випадало, з очей постійно лилися сльози.

- Ми молимося за тебе, Галино, - говорили друзі.

- Ми благатимемо для тебе у Бога здоров’ячка, - втішали власні діти, яким вирішила не повідомляти правди.

Останню ніч провела вдома без сну. Лише на світанні, коли треба було вже прокидатися, задрімала. Тихий голос чоловіка розбудив її.

- Галю, Галиночко, нам час їхати.

Попрощавшись із дітьми і тещею, за півгодини виїхали.

В лікарні їх уже чекали. Поки Василь оформлював історію хвороби, над нею вже чаклували лікарі. Дві жінки, які лежали у лікарні, зітхаючи, спостерігали за Галиною. Дивлячись на них, - худих і блідих, -уявила себе на їхньому місці, розплакалася.

- Поплач, донечко, – легше стане, - стогнучи, порадила одна, - а там видно буде…

Нічого не відповівши, Галина заплющила очі, подумки повернулася до дітей, до їхньої затишної та не дуже гамірної, як колись, оселі, великого обійстя. Хотіла відразу торкнутися всього і руками, і серцем. Але думки про хворобу знову нагадали про себе.

- Операцію призначили на післязавтра, - стишеним голосом перервав чоловік. – Я про все домовився. Тобі не слід хвилюватися.

- Думаєш, це легко? – у розпачі запитала дружина.

- Розумію тебе, але такі правила лікарні.

«Правила, відпочивати, все буде добре, - як молитву повторювала про себе. – А скільки пережити треба?»

До вечора лежачи у ліжку, дивилася у вікно, на стелю, картала себе і хворобу. Пігулки, що раніше притуплювали біль, перестали діяти. Але вона терпіла. Страх перед майбутньою ніччю сковував розум, серце, душу. Взявши Біблію, хотіла віднайти в ній рядки, які б заспокоїли, та жоден із них не приносив спокою.

Раптово серед записів, що містилися в ній, Галина помітила один, на якому дитячою рукою було написано: «Чого, душе моя ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо Йому буду ще дякувати за спасіння Його, мого Бога» . З якої книги Біблії вони були переписані, не пам’ятала.Та саме ці слова стали цілющим бальзамом для її душі. Вимкнувши лампу над ліжком, опустилася на коліна. Ніхто не бачив, не чув молитви, яку зрошуючи слізьми. почала виливати перед Богом. Слова наче лилися з серця. Біль усередині тіла став не просто стихати, а свідомо виходити. Повітря сповнилося неймовірними запахами квітів, яких ніколи не вдихала. Ніби хтось невидимий приніс їх сюди у великій кількості.

 - Господи, я знаю, що Ти є. Вію в Тебе, люблю і прошу допомогти мені бути міцною духом перед випробуваннями, які посилаєш у моє життя; не зневіритися в Тобі. Коли хочеш – зціли мене. Ти – єдиний Лікар, якому все снаги.

Жінка не пам’ятала, як лягла в ліжко. Пам’ятала як дві руки з дірками на зап’ястях, з’явившись чи то у сні, чи то насправді, торкнулися її голови. Це були не звичайні руки людини, а руки Христа.

Прокинувшись уранці, Галина відчула бадьорість у тілі, їй хотілося співати, кричати від радості. Внутрішній голос, якому завжди звикла довіряти, мовив: «Ти здорова!»

- Я здорова! – запевнила лікарів, які прийшли за нею, щоб повести на чергове обстеження. – Бог зцілив мене.

- Бог? – дивувалися вони.

- Він приходив цієї ночі у палату. Його руки зцілили мене.

Галина йшла на УЗО без страху, бо вірила: хвороба таки зникла з її тіла.

- Дивно, - розгублено закліпала очима жінка, яка обстежувала її живіт. – Пухлини більше немає. Не-ма-є, - повторила свій висновок по складах.

- Пухлина насправді зникла, - в один голос стверджували хірурги, які завтра мали оперувати жінку.

Василь, приїхавши в обід,довго розмовляв з лікарями, разом порівнюючи томографічні знімки дванадцятигодинної давності. Їхньому подивуванню не було меж, але ніхто не міг заперечити дива, що насправді  сталося вночі.

Галина знову плакала, та цього разу від радості. Сльози, що котилися по щоках не були вже такими пекучими і солоними, як вчора. Вони були

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис