УАП - На очах Ар і Ра

Інформація про автора

На очах Ар і Ра

Бронзове сонце на очах Ар і Ра

Звуковий простір може залишатися вільним,  чимось займатися теж не обов’язково. Достатньо бути  разом, щоб відчувати мовчазну змову.

                                                                                       Бернард   Вербер

      А так фарбує зима гори. І  налаштовує  роги в прорив Карпатських смерек. В позові  ще встигне заспокоїти молодих олениць, що впродовж осені ублажили ся новоутворенням, напоїлися Новим життям. Стали родоводом весняного приходу. Але це буде потім, а зараз – сніг, шапки дерев вкриває крига, а зморшка трави туго утрамбована пишними брилами блискучого срібла. З-під копит визріла зелень, що є животворним джерелом єства оленячого. Газди звикли. Приязно вмостилися вінценосні на кущиках яфини. Між зворищами ще проглядається земля. Бо хоч водичка й холодна, але рух стає тим вогнем, що утеплює все поблизу себе.  

        Енергія руху. Напоказ йде згортком,  полонинами вік... Дивіться, мої діти. Якщо я зможу, зможуть і вони. Бо то святе місце часу сього. Прозріває трава, чиста, пругка, як причина, збіжжям пророкує пришестя,  воском місяця скрапує на Апецьку, насичує  Ра плодами Раю. А гори обнімаються крізь вушко голки, котрою Ар прошиває світи.  Полонини впіймали сонце і провели денне око чатувати  кровинку край жолобка.  

      Розперезався нагірний вітерець, хороводом припрошує нічних Мольф передихнути. Перину злагодив із сизого чатиння яфини. Дитина міцно тримає Погар із молоком. За смачною склянкою вуса викресалися, білі, молочні, із присмаком маминої утроби. Володар добре розуміє, Енергія –  звуки, котрі мусять передаватися, аби музика не зникла., аби рід справдився. Поцілунок в лоб, руки, губи, у крапелину під ялинками. Задивлений в часі бджолиний рій тамує погляд на гори, кличе на гостину.  Мед, віск, нектар, пилок, Маточне молочко – Храм, заповнений молитвою на старій вербі, під   кичерою. То ластівка підоспіє, привітається, то сич запугукає: ховайся!

     Прогудів останній перун, світ умалився до мірок комашки. Лякливо заховалося сонце, перший осінній сніг припорошив зелені пашні. Малий Ра притулився між двох кущів. Твердокрилий щось нашіптував, аби не острахнулася оленяча родина.

     На чолі стада  величава постать – Ар. Як завжди, їй належить направляти рід, утаємничувати у дивниці та примхи природи. Допитливий Ра не йняв віри, що все вкрилося сріблом за одну ніч, що пташки стихли , що мурашки затулили свої ходи, а полонини покорилися Зимі… Нові утруднення, нові загати, нові звершення. Бо тільки той долає дорогу, хто йде, тільки той співає, хто відкриває уста.  Інакше як пізнати, що зміни природи навчають тебе жити: 

   - Бабусю, чому всі живі організми тримаються колонії?

   -  Милий, Ра, поодинці в світі важко вижити. Надто багато недругів.

   -  А ті вороги не опасаються, що їх може поглинути сила зла?

       -  Іноді власне бурчання в череві  животини перевищує звуки музики,   котра ублажає душу.

        - Чи є можливість врятуватися від напасті?

        -  Мушиш бути сильним Любов’ю до Життя!  

   Так  Ар відкривала нащадкам великий  світ маленькими поступами, що зростали у цілісний вимір – Дорогу.

       Саморушність. Коли просто сповідуєш закони руху. Весь світ в єдиному, а один одним – цілий світ.

       Щемко сколихує простором передзимова порожнеча, тужно заспівують пташки, відлітаючи в інші краї, прощально схлипує маленький листочок, шумно множаться колонії мурашок, аби закупорити свій вхід аж до Ясних свят сонячного сяйва. Навіть каменів брили готуються до перемін. Природа в очікуванні.  Але ж бо, ми кажемо, що дух Всесвіту – Людина. О, важко тобі уявити, що і комашка має серце, нервові потоки, мозок. Але це так, нервовий мозок комахи – в голові, в центрі, куди стікає інформація і розноситься по тілу, заставляючи його генерувати. Цей процес саморушний, як хід у годиннику. А кров? Вважаєте – її нема в комашок? Ні, є . Вона непоказна, але здатна переносити кисень та поживні речовини до «серця».  Серце у комашки – частина довгої трубки, що проходить через усе тіло і стихає у голові, навіть забирає продукти розпаду і трансформує до відхідниковлго отвору. Кажете, серце в комашки бездіяльне? О, ні! Дивіться, гусениця лежить нерухомо, а тіло вдовж виконує свій танок. То серце трубкою скорочується, виконуючи танець . Як тільки сонечко припече – танок той чимдужче дивний, швидкий, аби запастися всім необхідним, життєво важливим, коли прийде Зима. Як тільки скрапає перший сніг – жест припиняється, остигає. Сорочку вишиванку захотів коник стрибунець зодягнути, нахилився до води, вишивка заяскріла променями світла. Захотів тоді стрибунець хоч червону гарду на шию повісити, не замітив, як сонечко відлетіло на іншу стеблинку.

      Позмагатися надумав стрибунець із людиною: і вийшло, природа нагородила коника більшою кількістю м’язів. Захотіли плазуни стати сильними, мудрішими від людини, стали.  Ось повзе однокровна гадина, а загадок в собі носить більше, ніж вельми поважна людина. Ні, ні, вух не має, але добре кріпне в просторі, чуючи навіть рух, крик, шепіт через вібрації землі, що у нас під ногами – телеіндексація. А ще тямить у  перекачуванні часток хімічних речовин з повітря, землі від інших тварин і об'єктів.    

      Самовизначення. Зворушливий хідник самовизначення. Кожного біорозуму сила є надсилою біоіндустрії. Дивишся на політ пташиний: а переживаєш зовнішні прориви лету всередині єства… Порив, сила, витривалість? Чи широкий кут огляду, коли одразу бачиш і спереду, і збоку, і внизу, і зверху? Кожне око глядиться під певним кутом до тіла і пізнає лише той уривок світу, що розташований на одній стороні — або ліворуч або праворуч. Обидва ока просвічують гігантський огляд.  То пташина сила, то біорух, що викресаний генами. Очей пташиних зорі просвітлюють дорогу. І міряють у тіні курси до Вишнього, до Бога. А ще нічні дозори – збираючи у оці світло, прожекторами водять напоказ. То птаха чує крики, то птаха чує вдихи, і відчуває їжу за тридев’ять земель.            

    Сіль.  Гранули солі. Спізнати  істину без солі не можливо, як неможливо бути  без буття. Забрудь життя, коли немає солі. Біла, гравірована, прозоро і не дуже, зрозуміло, і не за законами, але мусить її  мати кожен , хто населяє землю.  Навколішки падаємо перед могутністю світу і віддаємо накази діяти. Усюди сіль… Сіль землі, сіль людського буття, сіль сили, сіль солона, як морська хвиля, як перемісь світла і любові, що вторить життя на землі.

   Круговорот. Все в русі. Що вирізняє людину ?  Непомірний мозок, перпендикулярно розміщений великий палець на руках, мова, прямоходіння? Чи, просто, уява, бачення свого майбутнього?   Мислення образами, знаками,  ідея, мета, слово в часопросторі? Це, коли мрії і процеси зливаються в одну течію, коли вже не розрізниш одне від іншого. Силуючись уподібнити ці події, людина придумала технічні пристрої. Але ні, пізнати свій мозок – набагато важливе завдання людства,  ніж створити штучно собі подібну систему. Бог – це ім’я того, хто не під контролем людини, коли та хоче здійснити подорож у майбутнє, копирсатися в минулому, чи управляти теперішнім. Справжня головоломка завжди буде не розгадана...

  За лаштунками. Бо дерево часу у небо корінням вросло, а в темнім зібранні Карпат сонячні промені сточують чад зі  своїх, твоїх кросен життя. Кожен лишає дарунок для себе, своїх домочадців, твоїх запізнілих нащадків. Свічею ячного ясеня скорила пророча стріла. Мале оленя стало оленем, а олениця старішою стала, аж до пророслого сну маленької осені.

      Посипались сині бурульки кохання з чистого неба світанку. Залишили темні виміри, стали  маленьким огнем. День за днем віщує зима: ми є, вас нема. Ніч звабно гаптує зірками-словами магічне Древо життя.  Знову поставатиме пїєта. На сцені дарунки, епоха, а за стигматами мряки, пророки рахують години до дна. Панує агонія в  синім приваті. А напоказ – в золоті  екстаз. Банує у полі замурзана дівка, а в царських хоромах орлиця кусає м'якоть з одвірка. Недомірили, не донесли. Залишили німою лежати при вході. Маленькі сліди, великі обходи, добиті природою в спротив проміжні діла.  А простір пливе, лине всоте, уперше, вкотре до правди Джмеля. І простір пливе у нестерпно-німе задзеркалля. Печальні паяци із фальші заварюють чай. Летючий Голландець свій берег уже не шукає. Хтось випросив кредо, хтось вичавив віно у стовчені руки.  Гріховне  причастя. Початок. Кінець. І жертва, і жриця – душа, на катрени розбита... Процесія Миру іде. Драма, де істина  Всюди й Ніде. …

 

     Коли настає мить, аби утихомирити душу папірцем –  зростає промінь Од руки, що йде у небо. Тоді, тільки тоді зрозумієш всю силу Любові, що є всередині тебе. Знайди і понеси. Забери і віддай. Візьми і зрань на благо. Коли у кутках серця є Мета, зростає Мрія, розливається вогнем, новою зіркою на видноколі – буде Життя, житиме Творіння, житиме Душа.    

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис