УАП - Мрії, справджуються на Різдво

Інформація про автора

Мрії, справджуються на Різдво

МРІЇ СПРАВДЖУЮТЬСЯ НА РІЗДВО

 

Сергій не був особливим хлопцем, але своїм спокійним характером, старанним ставленням до праці й навчання, відрізнявся від дітей, з якими ріс і виховувся в інтернаті. Він ніколи не прохав керівників закладу розшукати рідних батьків; у душі сподівався, що можливо, колись вони таки знайдуться, або ж хтось один із них, наприклад, тато, який востаннє відвідав його і інтернаті ще дев’ять років тому.

Хлопчик добре пам’ятав той день. Іграшкового ведмедика, шоколадні цукерки та розмову, під час якої тільки просив забрати його з собою. Але тато або відмовчувався, або посилався на зайнятість, обіцяючи виконати прохання сина згодом. Та час минав, але ні батька, ні тих, хто міг би хоча б поцікавитися ним, не було. Чомусь ніхто не звертав на нього свої уваги. І знову залишався хлопчина наодинці зі своїми думками, мріями…

А може?

Це запитання він задавав собі часто, протежодного разу не знаходив на нього відповіді. Інколи в собі ображався на молодших і старших за себе, хто сміявся з нього; стримуючись, поспішав у місця, де б ніхто не бачив, як плаче. У свої чотирнадцять йому було соромно зізнатися про це вихователям, директоророві, які, коли був іще меншим, постійно втішали його. Однак з роками починав розуміти: якими солодкими не були їхні слова, міцні обійми, ніколи не замінять справжніх батьків. Але де ж їх знайти?

- Я знаю де? – загадково усміхнувшись, одного жовтневого дня прошепотіла на вухо бабуся Марфа – прибиральниця закладу. – Зачекай трішки, і все тобі розповім.

Жінка не була схожою на чарівницю з фільму про Попелюшку, та від вечора, як її слова запали в душу, хлопчина, готовий був вірити кожному її слову. Вона щодня приходила світанку. У спальних кімнатах і кабінетах іще не горіло світло, а Марфа вже працювала на подвір’ї, біля квітів, в саду; мила коридори, вікна; витирала скрізь пил. А коли інтернат нюповнював веселий гамір, усе вже довкола сяяло, наче у справжньому казковому королівстві. Про себе нікому, ніколи нічого не розповідала. Та про те, що бабуся багато знає, Сергійко не сумнівався, але самого найбільше цікавила новина про батьків.

- То коли ви, бабусю Марфо розповісте мені? – поцікавився якось.

- Зачекай іще трохи, - попрохала. – У терпінні шлях до перемога.

- Перемога? – здивувався хлопець. – До чого тут перемога? Я ж прошу вас розповісти про моїх рідних батьків. Ви ж знаєте, де вони?

Марфа нічого не відповіла. Тільки провівши своєю шершавою долонею по його голові, мовила:

- Знаю і Того, Хто допоможе тобі в їх пошуку. Бо Він знає більше за мене, може все.

- То ви не знаєте, де мої мама з татком?

Сергій розгубився, відчув, як десь усередині його єства, сколихнулись образа і розчарування водночас; готовий був наговорити їй казна-що. Та стримався. Дивлячись на неї, кисло сміхнувся й поспішив до спальної кімнати.

За вікном день подався на спадень. У чорно-білій суміші кольорів навіть сонячні проміння стали невеселими. Хлопець не помітив, як на його обличчі зявилися мокрі доріжки від сліз. Усмішки дітей – неприязні, до болю пекучі, довго снували над ним. Навіть коли заплющував очі, вони все одно проникали у свідомість, збидкувалися, називали його плакунцем. Скільки хвилин тривало це видиво, не рахував, та коли перед ним нізвідки виринув якийсь чоловік, більше не хотів заплющувати їх.

Вони дивилися один на одного, а довкола пролягало житнє поле, зверху – небо з чистою блакиттю, під яким літав жайвір. Дзвінка пісня птаха линула над землею лише для них. Це хлопчина відчував душею; не плакав, його думки не заважали битися серцю в рівному ритмі щастя, що вже нікуди і ніколи не піде, не відмовиться від нього; ніхто не збидкуватиметься з нього. А все тому, що він повернувся. Він – його батько.

То був один із найкращих снів, який не хотілося забувати, а згадувати, гортати, немов світлини альбому.

- Сьогодні мені наснився тато, - прошепотів бабусі Марфі, вибравши на світанку хвилину, коли вона мила підлогу в коридорі. – Здається, подібний на того який приходив до мене, коли мені було п’ять років. Щоправда, я трішки забув його, але…

Піднявши голову, Марфа подивилася на нього, усміхнулася.

- Мрії спрпавджуються на Різдво. Ти сам переконаєшся в цьому.

- Можливо, але він мені не сказав, що є татом. Я відчув це серцем.

Хлопчина побоявся, що бабуся Марфа може не зрозуміти його. Озирнувшись і, не побачивши нікого, нахилився майже над її вухом й прошепотів.

- Його руки не були холодними, як у чужої людини, а гарячими. Прибиральниця щось зашепотіла, відклала убік швабру, витерла руки об фартух і сіла на стілець.

- Мабуть, уже прийшов час розповісти тобі те, про що давно хотіла, - заговорила, не зводячи свого зосередженого погляду зі Сергія.

- Що розповісти? Про мого батька? Ви знаєте, де він? Знаєте його? Я так давно на нього чекаю. Прошу вас, не мовчіть!

Його вуста затремтіли. Від нетерпіння, Сергій аж став на коліна. Захлинаючись у проханні, схопив руки Марфи й почав цілувати їх. Думка про батька стала найбажанішою з-поміж усіх думок, які до цього часу навідувались у його свідомість.

«Швидше, швидше», - тріпотіло серце. «Кажіть, кажіть», - схлипували вуста.

- Тільки не тут, - обійнявши своїми долонями голову Сергія, озирнувшись сама, тихо сповістила бабуся. -  Прийдеш до мене завтра додому. Я живу неподалік інтернату. – Хлопчина погоджено закивав головою. –Я попрошу нашу Ірину Миколаївну – директора, відпустити тебе. Вона погодиться. А працюю сьогодні я останній день.

- Як останній? – розгубився Сергій. - Не можу більше, - пояснила Марфа. – Здоров’я підводить, та й літа не молоді.

Піднявшись на ноги, хлопчина не відразу хотів відпускати її руки. Йому здалося, що тільки-но це зробить, вона зникне, слова розвіються, і він уже ніколи не побачить, не почує бабусі Марфи Але жінка сиділана стільці.

Того дня більше не розмовляли. А вже наступного, відразу після сніданку, Ірина Миколаївна сама підійшла до нього й дозволила сходити до Марфи. Вона розповіла про її будинок, про дві берізки біля хвіртки.

- Тільки будь обережний, - попередила наостанок. Але чому? – не сказала.

Бути обережний Сергій намагався, поки йшов до бабусі Марфи, та коли відшукав її оселю в кінці вулиці, з двома берізками біля хвіртки, страх розсіявся.

«І що тут страшного?» – подумав.

Жінка саме згрібала на кучу опале листя. Помітившийого, кинула на землю граблі й мовби на крилах, поспішила назустріч.

- Господь почув мої молитви. Усе-таки Ірина відпустила, не побоялася.

Сергій не отямився, як опинився в обіймах. Від чергової порції ніжності, якою огорнула Марфа, йому здалося, що наче щось туге застряло в горлі. Тільки коли відпустила, зумів проковтнути той згусток.

- А чого слід було боятися? – поцікавився. Та старенька загадково всміхнувшись, взяла його за руку і повела до хати.

Гіркоту життя Марфи не важко було помітити, але жінка не плакала, поки частувала Сергія чаєм із трав і домашніми, ще теплими пирогами з сиром. У маленькій кімнатці з двома вікнами, пічкою посередині, металевим ліжком, столом, трьома стільцями, рукомийником і кухонною шафою було значно затишніше, ніж у великих кімнатах інтернату. В її кімнаті не було нічого зайвого, жодних картин окрім великої картини із зображенням Святої Трійці.

- Це – Бог? – не зводячи свого погляду з неї, запитав Сергій.

- Бог. І про Нього хотіла розповісти, - втішилася.