УАП - Легко бути щасливими

Інформація про автора

Легко бути щасливими

 

 

ЛЕГКО БУТИ ЩАСЛИВИМИ

 

Світлана знала: рано чи пізно, цей день мав прийти в її життя, але вона, все одно продовжувала надіятися: може таки здійсниться її мрія – завагітніти, а за девять місяців народити Маряну спільну із ним дитину. Та Бог, в Якого вірила, чомусь не поспішав, візити до лікарень, невтішні прогнози лікарів, щоразу руйнували мрію і надію, і саму сім’ю. Тільки перед своїми батьками, продовжували вдавати закоханих, називати одне одного лагідно, ніжно обійматися, солодко цілуватися. Вдома, восьмий місяць жили в різних кімнатах, нарізно споживали їжу, спілкувалися з обережністю, щоб не розпалити багаття сварки. Здавалося, що їхня квартира перетворилася на дві різні держави. Щоночі Світлана довго не могла заснути, не припиняла молитися Богові; вранці першою поспішала до рукомийника, щоби змити з обличчя сліди від сліз та загладити чорні кола під очима.

- Досить, я краще знайду собі іншу, - заявив Мар’ян уранці першого дня зими, поставивши дві важкі валізи перед дружиною. – Іду від тебе.

 - А я? Ти подумав про мене? – хотіла крикнути Світлана та лише пробурмотіла в раптовій нестямі.

- Я залишаю тобі квартиру. Заберу з неї дещо.

Він повернувся в свою кімнату й заторохкотів чимось у шухлядах стола. Коли вийшов, дружина стояла там де раніше.

- Може, хочеш щось сказати? – поцікавився він, зазирнувши їй у вічі, що були сповнені сліз.

- Пробач, що так сталося, - схлипнула.

- За чотири роки, що прожив із тобою, я б давно нажив уже двійко нащадків із іншою, а ти розшукала того, хто взяв би тебе такою, як є. Тільки не я. Я змарнував свої роки.

- То ти хочеш сказати, що перестав мене кохати?

Запитання Світлани для Мар’яна, прокотилося немов грім квартирою. Він не очікував на нього, хоч відчував любов до дружини, але боявся сказати правду, і не хотів залишатися тут. Важко зітхнувши, підійшов до стільця, сів на нього. Посеред кімнати нерухомо стояли його валізи, які роз’єднували його з дружиною і, через, які можна було переступивши, залишитися з нею. Але думка про краще майбутнє, дихала на нього неприхованим ядучим сарказмом. Погляд Світлани жалив, обпікав й… залишався милим. Зігнувшись і обхопивши голову руками, Мар’ян щось нерозбірливо пробурмотів.

В кімнаті стояла тиша, в якій відчувалася суцільна каламуть від різновиду думок, що нахлинули
невідь звідки.
Було чути тільки стук серця. Мар’ян заплющив очі, міцно притулив їх руками. Хотілося від’єднатися від цього світу, забутися, загубитися. Та спогади весілля, його обіцянка залишатися вірним Світлані аж до смерті, роки прожиті вдома, в церкві, в служіннях людям і Богові, - все шпилило, дошкуляло, змушувало не поступатися. Від злості, яка почала гризти його, здавалося, затріщали кості.

- Я стомився, - пробурмотів. – Мені набридло таке життя.

Світлана підбігла до нього, присіла поруч, хотіла взяти за руки, та Мар’ян раптово піднявшись зі стільця, закричав:

- Не торкайся мене. Не торкайся.

- Добре, не буду. Може, давай віддамося не своїй волі, а Божій.

Її голос звучав особливо, м’яко.

 - Божій? – агресивно повторив. – Невже у Бога був план залишити нас без нащадків? Я не вірю цьому.
- А Йому? Коли наші плани не збігаються із Його планами, не означає, що ми повинні обгороджувати себе частоколом невіри, переставати любити Бога, ходити до храму, молитися. Тобі, - Світлана показала пальцем на Мар’яна, - вдалося більше. Я не перестаю любити Його, вірю, що відповіді на мої молитви, отримаю.

- А може краще попроси Бога, щоби Він усе-таки здійснив нашу мрію. Я не можу більше чекати.

- Це станеться, але зрозумій: на все свій час і своя година. Бог не людина, щоб говорити неправду, пообіцяти і не здійснити. Він ніколи не обманює, не змінюється, не зраджує; виконанню Його волі не можна завадити. Господь бачить кінець з самого початку, не нехтує розбитими серцями, не залишає.

Пам’ятаючи деякі вірші з Біблії, Світлана переказувала їх Мар’яну, та від них йому стало лише гірше. Узявши свої валізи, віншвидко вибіг у коридор.

- Думаєш, я дурень, а ти коза в панночках і при свічках? Тож залишайся нею, - гукнув біля дверей.

Його кроки, як і відгомін голосу, ще чулися в повітрі. Навіть, коли глухо гупнули двері під’їзду гаряча хвиля незакінченої розмови, продовжували розривати серце. Зачинивши двері квартири, жінка повернулася до своєї кімнати, впала на ліжко, розплакалася.

«А що, коли у мене взагалі не буде дітей? Чоловік має рацію: не треба було йому одружуватися на мені і марнувати свої роки з ним. Адже я насправді зробила його нещасливим, не народивши дитини. Я вина! Я!».

«Ні, - відчула в серці голос, який не раз промовляв до неї і до якого завжди прислухалася. Я – Той, Хто почав у вас Свою справу, довершу її до кінця. Тільки вір, бо впавши одного дня під вагою свого сумніву, не захочеш піднятися вже ніколи».

Але вона не була такою. Опустившись коліньми на підлогу, більше не могла стримувати в собі молитву, що рвалася з душі.

 Світлана заспокоїлася, хоча голова ще боліла. Жінка не знала, що скаже їй свекруха та свекр, коли в розмові зі сином, дізнаються про їхній обман. Може, зрозуміють її, або підтримають Мар’яна? Віддавшись волі Бога, вирішила не перейматися.

Почитавши Біблію,вирішила зателефонувати своїй матері в Росію, розповісти правду. Покиналаштовувала скайп, у двері квартири хтось постукав. Серце стрепенулося, що на неї чекає мама Мар’яна.

Біля дверей насправді стояла вона. Побачивши свою невістку, не очікуючи запрошення, хвилину-другу дивилася на неї, після чого, підійшла ближче, обійняла.

- Пробачте мене, мамо, - не очікуючи такого ставлення до себе, вона аж просльозилася.

- Ти ні в чому не вина, донечко. Ні в чому, - мовила Фріда Сергіївна, не відпускаючи невістку.

Гарячі сльози в обох текли по щоках, наче гіркота і радість, з присмаком полину і меду водночас.
До півночі сиділи разом, вечеряли, а за вечерею у розповідях гортали сторінки своїх прожитих років. Світлана уважно слухала свекруху, дещо зі сказаного нею, записувала собі в зошит; разом читали Біблію, молилися. Коли Фріда Сергіївна вирішила повернутися додому, Світлана не погоджувалася відпускати жінку. Та запевнення свекрухи, стало іще одним життєвим скарбом мудрості.

- Коли віра в Бога побудована на піску, вона швидко зруйнується, а коли на камені – вистоїть навіть у найжахливіший шторм.

Тієї ночі Світлані не спалося, ще довго читала Біблію, в кожному її рядку, знаходила ліки для своєї вистражданої душі, потрісканого від сліз серця.

 

* * *


Мар’ян не телефонував, щоразу скидав дзвінки. В есемесках писав одне і теж саме: «Якщо домовишся з

Богом, тоді повернуся». Читаючи їх, Світлана бачила, що чоловік насміхався не тільки з неї, а також і з Нього. Та все-таки не припиняла нагадувати йому про те, що Бог любитьі чекає його повернення, готовий усе пробачити. Свої мобільні листи, доповнювала віршами з Біблії, прохала їх перечитувати; запевняла, що молиться за нього, вірить у народження спільних їхніх дітей. Щастя, яке досі здавалося примарним, потрохи почало набувати райдужних відтінків.

Розмова з рідними батьками, додала сил, надії. «Не забувай: твій прихисток в Ісусі. Спіши до Нього – Він захистить тебе», - нагадала вони, не мовивши жодного поганого слова осуду.

Небо щодня сипало снігом, сонце, інколи іскрилося в білих мантіях дерев. Мар’яна побачила в храмі на богослужінні за тиждень до Різдва. Він прийшов із батьками, сидів занурений у свої думки. Навряд чи чув усе, що говорилося та бачив, що відбувалося – ніби перебував у іншому світі. Повернувся з нього тільки наприкінці богослужіння, коли священик розповідав про дітей з інтернату, які планували відвідати їхню церкву у День народження Божого Сина.

- Ти чула, чула? Скажи, що я не помиляюся?! Скажи! – Мар’ян не міг знайти місця, щоб угамуватись. Було видно, як йому хотілося, аби цей день прийшов якнайшвидше. Тримаючи Світлану за руки, так і сказав: - Господи, зроби, щоб цей день прийшов уже завтра!

Їй було приємно чути, що він згадав про Бога.

 «Значить, усе ще не так погано! Слава тобі, Господи!»

- То може повернешся у нашу квартиру? – з обережністю вимовила кожне своє слово адресуючи коханому.

Чоловік промовчав, але не відпустив своїх рук.

- Повернуся. Зараз мені необхідно ще декілька днів, - відповів він.

Вона не сміла запитувати: для чого? чому? Нехай, - подумала, - тільки б повернувся.

Мар’ян повернувся в четвер вранці, а ввечері, вони знову, разом, пішли у храм на богослужіння. Тримаючись за руки, відчували себе щойно одруженими молодятами. Мороз пощипував обличчя, сніг потріскував з кожним кроком, а в серці цвіла весна. В такому ж настрої поверталися додому.

- Скажи, коханий, - вночі, лежачи в його обіймах, поцікавилася Світлана, - що тебе спонукало повернутися?

- Сам не знаю. Батьки мені нічого не радили. А от молитися не припиняли ні вдень, ні ввечері. Я знав і відчував: за мене молишся також і ти. Твої мобільні листи, ставали духовним бальзамом для моєї душі. – Чоловік поцілував дружину, провів пальцями по її волоссю й деяку мить не міг відвести від неї свого погляду. За дні, які не бачилися, йому здавалося, що вона змінилася.Припущені повіки на маленькі очі, розкішні кучері, вуста кольору троянди, - все поєднувалося в дивовижний квартет ніжності, без якого не могла існувати в світі жодна жінка, а світ – без неї. Вони знаходилися в одній гармонії, в якій чоловіки завмираючи, втрачають сили порушити її навіть на хвилину. – Пробач мене, кохана, - прошепотів Мар’ян, - за біль, який приніс у твоє життя. Визнаю: згрішив і перед Богом, і перед тобою.


*
**

 

До святкового Різдвяного богослужіння Світлана з Мар’яном готувалися з особливим завзяттям. Адже розуміли: цей день – Божим, бо він – День народження Сина Небесного Отця. Тієї неділі і храм, і віряни стали одним єдиним у прославленні народження Ісуса. Діти-сироти одягнуті в костюми маленьких янголів, були схожі на справжніх небесних посланців.

Ще з його початком Мар’яну та Світлані сподобалася дівчинка, яка найбільше співала, читала вірші, ходила залом із іншими хлопчиками та дівчатками, роздаючи святкові листівки й кожному промовляючи: «Христос народився!»

- Славимо Його! – в один голос відповіло подружжя, коли підійшла до них.

А коли закінчилося богослужіння, Мар’ян зі Світланою вирішили познайомитися з вихователями інтернату та його директором, під час розмови з якими, зізналися, що хотіли б на зимові свята взяти найменшого янгола - Марічку до себе додому. Дівчинкака спочатку мовчала – вагалася, але потім погодилася.

Було вирішено: за нею приїдуть за три-чотири дні.


*
**


Чи то погода не хотіла відпускати 
в дорогу, а може сам Бог передумав? На ранок снігу намело стільки,

щодумати про поїздку за Марічкою стало неможливо. Та знаючи добрий намір бездітної сім’ї, їхній проблемі вирішили зарадити сусіди. Тож коли на подвір’я інтернату заїхало три легкових автомобілі, дівчинка перелякалася. Вона не вірила, що всі вони мають супроводжувати її до будинку, в якому мешкатиме протягом двох тижнів.

Світлані не довго прийшлося розповідати Марічці про доброту сусідів, які не бачивши її, полюбили. Це зрозуміла й директор інтернату. Порадившись з вихователями, вона погодилася відпустити маленьку.

Поверталися додому немов на крилах. У полудень природа виявилася лагіднішою, викотивши на небо сонце, щоби воно обдарувало дитину своїми проміннями.

 Марічці сподобалася кімната, яку подружжя виділило спеціально для неї. Своєї першої ночі у ній, вона довгоне могла заснути; міцно обіймала іграшки; спостерігала, як за вікном, у світлі ліхтаря, повільно падали зі хмар на землю сніжинки. Як заснула – не помітила. А коли прокинулася, не очікувала на сюрприз, який чекав на неї за вікном. От тільки відразу повідомити про нього Мар’яну та Світлані побоялась. Але за смачним сніданком, усе одно не втрималася.

- Сніговики? – розгубилися Мар’ян зі Світланою. Спантеличені і розгублені, всі троє кинулися до вікон, які виходили на подвір’я.

- Ціле сімейство, - пояснила Марічка, показуючи вниз рукою.

Очі у Світлани пройнялися слізьми, коли насправді побачила сніговиків. Як у дитинстві, їй дуже хотілося
повірити, що вони самі прийшли вночі, а не були зроблені руками людей. Перезирнувшись з чоловіком, сміючись, вони Марічку на свої руки й закружляли з нею кімнатою.

 У полудень мешканці всього будинку зібралися на подвір’ї. Марічка, наче маленький янгол бігала біля кожного, розповідала віршики і сміялася. Такою щасливою не відчувала себе ніколи. Обіймаючи Мар’яна зі Світланою, вона перш аніж поцілувати їх, прошепотіла на вухо: «Я люблю вас!»

Коли дівчинка вдень відпочивала, подружжя молилося Богу. Багато хотілося в молитвах розповісти Йому, подякувати, але найбільше – прохати, аби дівчинка залишилася в них. Бо поруч із нею, відчували себе дітьми,

поверталися в дитинство.

На вечірнє богослужіння поспішали, мовби там їх давно чекали. Й насправді, не встигли переступити поріг храму, як їх почали вітати. Марічка всміхалася, кожному простягала свої рученята. Коли вийшла прочитати вірш, храм, здавалося, засяяв ще яскравіше від її дзвінкого голосу.

Поверталися додому тримаючи один одного за руки. Від радості, що переповнювало серце, Світлана відпустила Марічку, підняла вгору свої руки, ніби птах хотіла піднятися під вечірні зорі і...


*
**


Вона не відчувала болі, поки опираючись на чоловіка, йшла додому. Та вдома нога розболілася ще дужче

– важко було ставати на неї, біль пронизував усе тіло. Довелося викликати швидку.

- У вашої мами перелом. Їй доведеться залишитися в лікарні, - повідомив черговий лікар після обстеження.

- А Новий рік? Ми зустрічатимемо його без неї?

Він не знав, що відповісти. Адже втрьох планували знову бути на богослужінні разом. І, ось…

Тримаючи Марічку на руках і дивлячись в її маленькі оченята, вкотре відчув у собі голос, що в останнє лунав у його свідомості ще на початку грудня. Тоді він послухавши його, пішов від Світлани. Цього разу невідомий голос наказував відвезти дівчинку в інтернат і ніколи не згадувати про неї. Чим більше Мар’ян намагався не потуратися йому, тим дужчим виявлявся він. Навіть у Марічці почав бачити ворога своєї сім’ї. А вона плакала, не припиняла обіймати його.

- Досить, - не отямився сам, як вигукнув.

Дівчинка стихла, а за мить, почала проситися на підлогу.

- Відпустіть мене, відпустіть, - заблагала.

Чоловік не погоджувався. Міцно пригорнув маленьку до себе, поцілував її.

- Пробач мене, я не хотів. Прошу, пробач. Ми обоє любимо тебе. Пробач.

Марічка заспокоїлася, та її сердечко продовжувало шаленіти.

Мар’ян не відпускав дитину зі своїх рук; не відчув, коли вона заснула, схиливши свою голівку йому на плече. Стараючись не розбудити, відніс її до її ж кімнати, скинув верхній одяг, поклав на ліжко. Тієї ночі, ночував з нею, сидячи у кріслі; прокидався декілька разів, крізь сон відчуваючи тривожне дихання Марічки. Вранці поспішив готувати їй сніданок.

Марічка не виходила з кімнати, поки не постукав у двері. Почувши тихе: «Заходьте», - приніс її улюблену ману кашу. Глянувши на неї, дівчинка знову повернулася до вікна.

- Ти ще ображаєшся на мене? – присівши поруч, поцікавився Мар’ян.

Марічка мовчала.

- Мені насправді соромно за вчорашній вечір. Мені шкода, що так сталося. «Досить» не стосувалося тебе, а мене, – після сум’яття, доповнив. Та це не означає, що Новий рік ми зустрінемо без Світлани. Ми підемо до неї відразу після богослужіння. Ми обоє дуже хотіли, щоби ці свята ти провела з нами. Не знаю, як святкують Новий рік в інтернаті, але в сімейному колі це відбувається набагато цікавіше. Ти погоджуєшся зі мною?

Дівчинка подивилася на Мар’яна, всміхнулася.

- То ти пробачаєш мене? – запитав у тривозі почути категоричне «ні».

- Пробачаю, - мовила й обійняла його. – Пробачаю! Пробачаю! Пробачаю!

 Вони снідали разом, разом готували обід для Світлани. Наче справжня господиня Марічка керувала Мар’яном, куштувала страви, радила, яких добавити приправ. А коли страви були готовими, вирушили до лікарні. В задумі, дивлячись на різнобарвні вогники, що веселково сяяли на снігу, не помітила, як прийшли. Запах ліків не був приємним у коридорах відділення, та вона не переймалася цим.

Хвора нога Світлани, наче велика лялька, була обмотана бинтами. Біль майже не відчувалася, але про повернення додому, ще рано було думати.

- Можливо за чотири-пять днів зможете забрати свою маму. За місяць – привезети знову, аби ми змогли зняти все це, - показав на ногу.

- Так довго-о? – збентежилася дівчинка.

Чоловік у білому халаті в мовчанні розвів руками, вийшов з палати. Марічка хотіла заплакати, навіть скривилася від смутку, що огорнув її, але посмішка й лагідні обійми Світлани, сповнили маленьку радістю. Коли Мар’ян виклав на стіл усі страви, а потім усі разом помолилися, дівчинка вмить забула, що знаходилася в лікарні. Тільки коли поверталися додому, щоб підготуватися до нічного богослужіння, згадала про це.

Короткий день збіг надзвичайно швидко. Й хоча богослужіння було призначено на пізню годину, Марічка із задоволенням пішла на нього. Вона навіть не заснула. Коли разом із друзями поспішала до Світлани, сон узагалі втік від неї. Тієї ночі у травмотологічному відділені не спав ніхто. Всім хворим було дозволено зібратися в холі, де майже до світанку линули вітання і побажання навколо святкового столу.

Світлані, лікарі дозволили повернутися додому в шостий день січня. Жінка не хотіла залишатися осторонь приготування святкової вечері, тож радо допомагала своєму Мар’яну з Марічкою, тихо примостившись біля столу сидячи в інвалідному візку. Згодом до них приєдналися батьки Мар’яна.

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис