УАП - Коли життя належить Богові

Інформація про автора

Коли життя належить Богові

КОЛИ ЖИТТЯ НАЛЕЖИТЬ БОГОВІ

 

«Краще двом, як одному, бо мають хорошу заплату за труд свій,  і якби вони впали, підійме одне свого друга! Та горе одному, як він упаде, й нема другого, щоб підвести його...»

(Екл.4:9,10)

 

1.

Того вечора Миколці знову судилося залишитися вдома самотнім. Сидячи в своїй кімнаті й дивлячись у темряву за вікном, хлопчик розумів: батько не мав наміру поспішати додому. Друзі з якими любив зустрічатися після роботи, були для нього ріднішими за сина, який уже декілька разів виходив із будинку, аби почути знайомі кроки, побігти назустріч, обійняти за шию та прошепотіти на вухо: Я люблю тебе!

Батько, можливо, вже забув, як вони востаннє разом поверталися додому з прогулянок, вечеряли, читали Біблію, молилися й тільки потім лягали спати на єдине ліжко, притулившись один до одного. Два місяці злетіло з тієї ночі. Проте не забувся пізній вечір у який вперше прийшов додому п’яний і вперше накричав на Миколку.

-       Чому? Навіщо? За що? – запитував його вголос і підсвідомо, але до жодної відповіді батько не спромігся вдатися.

Якщо спочатку просив у сина прощення за свою поведінку, то потім уникав його. Якось, схопивши за руку, вдарив долонею по обличчю так, що червоний слід нагадував про себе тиждень. Миколка не хотів розповідати правду сусідам. Тож залишалося йому слухати від них тільки жалісливі співчуття.

В свої дев’ять років хлопчина справлявся з різною роботою. Щоправда, як у квітні за чотири дні перед Великоднем померла мама, то роботи того року на городі трішки поменшало. Зате кури, коза, кролі не перестали прохати їсти. Доводилося з початком літа ходити за бур’янами скрізь, де вони росли. Картоплю, буряки, кукурудзу, квасолю які садили ще разом із батьком доводилося обробляти самому. Сам і варим обом їжу, а вільні хвилини відпочинку проводив у розмові з Богом. Йому подобалося молитися Богу, бо в молитві відчував силу, підтримку Нього. Інколи здавалося, що сам Божий Син стоїть поруч нього і тримає за руку, вислуховує кожне мовлене речення, слово.

Згадуючи неньку, Миколка вірив: вона знаходячись на небесах є щасливою. «Вона й була щасливою, однак зараз –стала щасливішою в багато-багато разів.. бо любила Бога, давно хотіла обійняти Його пробиті цвяхами ноги та руки. Тепер її мрія здійснилася». Сльози радості за неї текли обличчям, але він не витирав їх. Дуже хотілося малому, щоб щастя ніколи не залишало ні його, ні батька. Проте…

Надворі було тепло. Не дивлячись на темряву, Миколка вирішив не заходити до будинку, а дочекатися батька на подвір’ї. Не встиг він сісти на лаву, як з вулиці почув його знайомий голос. То був він і знову – п’яний. Батько співав пісню, слова якої було важко розібрати. Підійшовши до хвіртки, зупинився, щось пробурмотів і...

Довелося хлопчині йти, хоча, насправді, не хотілося. Батько лежав біля хвіртки, простягнувши руки.

-            З’явився. Я тут лежу, а ти відпочиваєш? Та-ак?

-            Ні, татко, я чекав тебе біля хати, - мало не плачучи говорив хлопчина.

-            Не бреши. Кажи: де ти був, що робив?

Піднявшись за допомогою сина, схопив його за волосся. Він не звертав увагу на його прохання відпустити. З кожним словом дитини гнів ставав ядучішим.

Хлопчик не помітив, як сам упав  на землю, вдарившись головою об паркан. Тільки пам’ятав, як білі цятки, немовби іскри від вогню замиготіли перед очима й осяяли ніч своїм світлом.

-       Тату, пусти мене до хати, - задихаючись від сліз, що лилися з очей, стукаючи у закрите шторами вікно, прохав біля хати.

Але він мовчав. Врешті не стерпівши, кинувся до дверей, прочинив їх і не виходячи надвір, наказав забиратися куди дивляться вічі.

За хвилину, коли повернувшись до хати, Миколка почув, як у кімнаті щось упало. То був –батько.

 

 

2.

Ноги йшли вулицею повільно, серце шаленіло. Хоча довкола розливалася тиша, голова розривалася від слів, які висипав на нього батько. До того ж, боліло тім’я на місці де раніше росло волосся.

Хлопчик не помітив, як прийшов на подвір’я храму, ввійшов у прочинену хвіртку й попрямував до дверей за якими лунав спів. Коли прочинив їх, мало не зомлів – середина храму сяяла біло-біло; горіли свічі, співали люди, а за вівтарем молився… Його голос був чистий, приємний і ясний, як саме світло, що розливалося нізвідки. В повітрі пахло ладаном.

Підійшовши ближче, Миколка опустився на коліна. Хотілося спати, але заснути посеред богослужіння не міг. Адже він знав: молитися сонним – гріх. Всевишній та Його ангели – бачать, а потім запитають: чому так сталося? «Я тільки заплющу повіки та не спатиму. Не спа-ти! Не спа-ти!», - наказав хлопчина самому собі . він не помітив, як усе-таки заснув. А прокинувся від голосу, який линув над ним.

-       Прокинься, Миколко, не спи! Богослужіння закінчилося. Нам час іти.

Коли розплющив вічі, сторопів. На нього дивився, посміхаючись Ісус.

-       Ісус?! – тільки мовив. Решта слів у проталині ночі вже перетворилися на зорі на які Божий Син показав, коли вивів його з храму надвір.

Дивлячись на Христа й слухаючи Його незміряної сили любові слова, Миколці важко було повірити, що бачить Того, Кого раніше бачив на іконах, на малюнках у Біблії, до Кого молився, вірячи, що Він невидимо присутній поруч. А зараз – тримав іще за руку.

-       Ісусе, - повторив і знову потонув у Його любові, не міг перевести свій погляд на щось інше.

Люди давно розійшлися, та невидима присутність ангелів, відчувалася повсюди. А, можливо, здавалося. Хлопчина однією рукою ущипнув себе, а іншою міцніше стиснув долоню Божого Сина.

-       Не бійся, - заспокоїв Ісус. – Я з тобою.

-       Я знаю. Ти завжди, постійно був зі мною, мамою, ніколи не залишав нас.

-       Ніколи, - підтвердив одним словом Спаситель, але в тому слові було стільки спокою й любові, що можна було ним огорнути цілий світ.

Вони вийшли з подвір’я храму й пішли дорогою, якою Миколка годину тому йшов. Повертався додому не сам.

«Ми йдемо до мене додому, - хотів запитати Христа, та лише зітхнув, знаючи, що двері його будинку зачинені, а на підлозі в кімнаті спить п’яний батько.

-       Я йду до тебе. Будемо разом рятувати твого батька, - пояснив ціль свого візиту Ісус.

-       Невже його можна врятувати? – хлопчина від подиву аж розкрив рота.

-       Для Мене все можливо. – Зупинившись, Ісус лагідним поглядом подивився на хлопчика. – Тільки не сумнівайся.

-       Я не сумніваюся.

-       Молися.

-       Я молився, молюся і молитимуся.

-       Вір.

-       Я вірю, Господи.

Коли прийшли, світло у вікні продовжувало горіти. Підійшовши до дверей будинку, Господь торкнувся їх і вони прочинилися. Затхле повітря, що стояло всередині, не налякало Божого Сина. Пішовши до кімнати, в якій на підлозі лежав батько, присів поруч нього, поклав свою руку на його голову й щось прошепотів. Миколка бачив, як батько заворушився, покрутив головою, а потім розплющив повіки. За хвилину його тіло затремтіло, а з ним, здавалося, затремтіли підлога, будинок. Не хотілося Миколці знати, що відчував батько тієї хвилини, тож вибіг надвір.

Сльози знову заполонили вічі, розмиваючи зорі, місяць і природу; хотілося закричати так голосно, щоб його почули високо вгорі. Та не спромігся.

Опустившись на коліна й склавши разом долоні, дивлячись у небо, зашепотів:

-       Врятуй, Боженько мого татусика й допоможи йому. Благаю, Любий і дорогий, захисти його. Амінь.

Серце перелилося в душу, коли зіп’явшись на ноги, а потім повернувшись, побачив… батька. Він не був п’яний, не бурчав і не мав наміру мовити щось погане. Його вічі сяяли радістю і вдячністю за все, що сталося цієї ночі.

Наче маленька пташина, кинувшись в обійми батька, Миколка так і завис на його шиї. Йому не хотілося відпускати його ні на хвилину, ні на мить. Адже скільки днів і ночей минуло, поки не прийшла ця хвилина. Він ніколи не втрачав віру, що біль, якою жили вони обоє – минеться, сльози, які проливав щодня – змиють журбу і зелені весна та літо їхніх життів, засяяють новими кольорами, наповнять світ новими ароматами.

 

3.

Тієї ночі небо, здавалось, опустилося на землю, своїми крилами торкнулися ангели кожної людини. Однак, дотик небес відчули не всі.

Коли Миколка розплющив очі і побачив, що лежить на землі, зрозумів: то був сон. Небо над ним поволі вкривалося голубою блакиттю; десь чулися перші голоси людей, але душу в полон знову брала журба. Сівши й озирнувшись довкола, хлопчик від несподіванки завмер.

-       Не може бути? – мовив півголосом, піднявши догори брови.

По один бік від нього знаходився паркан, за я ким, посеред широкого подвір’я здіймався в небо куполами та хрестами на них храм, а по іншу – магазин. На щастя охоронець, який вийшов подихати свіжим повітрям, не помітив. Тож швидко піднявшись на ноги, Миколка почав струшувати зі свого одягу пилюку.

-       Ти звідки узявся, малий? – почув з протилежного боку вулиці. – Ти, що, спав під парканом?

Від подиву обличчя у нього видовжилося, а вічі, ще трохи, й опинилися б на чолі.

-       Ні. Так, - заплутався у відповіді хлопчина. Тільки б чоловік не запідозрив у ньому безхатька чи жебрака, поспішив зі своїм запитанням. – Дядечку, скажіть, будь ласка, цієї ночі у цьому храмі відбувалося богослужіння?

-       Богослужіння? – охоронець у задумі почухав потилицю, звів погляд на храм й захитав головою. – А мало бути?

-       Я не знаю, - стенув плечима Миколка.

-       А тобі навіщо, хлопче? - перевівши погляд на малого, підозріло подивився на нього охоронець магазину. – Хочеш проникнути усередину, щось поцупити?

-       Ні, дядечко, я не злодій, - спокійно відповів хлопчина. -  Я живу неподалік, - показав на дорогу.

-       А я тут працюю. Зрозумів? – гукнув сердито. – Ну-бо, йди додому. Ще раз побачу, дожену й вуха обірву. Чуєш?

Роздратований голос охоронці, Миколка чув іще хвилину, аж поки не звернув на вулицю, на якій за декілька метрів знаходився його будинок і обійстя.

«Чи спить батько, а, можливо, прокинувся?»

Зупинившись, аби перевести подих, він подивився на хвіртку, надіючись побачити біля неї його. Та біля неї нікого не було. Прочинена хвіртка так і сяяла порожнечею, до якої не хотів наближатися навіть думкою.

-       Батьку, батьку, ти спиш? - обережно запитав, виходячи сходами до дверей.

Коли у відповідь почулася тиша, Миколка мовив своє запитання голосніше. Тільки за третім разом, наважився взятися за ручку дверей.

Двері виявилися не зачинені. У сінях замість затхлого повітря, відчувалися приємні аромати квітів, ладану.

-       Тату, - крикнув у розпачі й прочинивши двері до кімнати, розгублено зупинився.

Батько стояв на колінах і дивлячись у вікно, зі сльозами на очах ледь чутно промовляв молитву. Син бачив, як із кожним реченням, він полегшено зітхав.

-          Тату, - не знаючи плакати чи стримуватися, крізь сльози пропищав.

Чоловік повернув голову й побачивши свого Миколку, простягнув назустріч йому свої руки.

-       Синку, Микольцю, - вигукнув, ловлячи в обійми рідну дитину.

-       Татусю.

-       Синку.

-       Мій татусику.

-       Мій рідний хлопчику.

Сльози лилися в обох, серця билися на виліт, а душі, наче скинувши з себе терня, обоє линули до сонячних брам, які прочинилися цього ранку саме для них, щоб вже ніколи не зачинятися. Дарма, що їх ніхто не бачив з сусідів. Зате бачив Бог. Миколка вірив у це. Адже вдень і вночі вимолював у Нього порятунок для батька, терпів усі знущання, не скнів і не пропадав у сумнівах.

-       Цієї ночі до мене приходив Ісус. Мені здається, що з Ним був також і ти, але… важко пригадую. Божого Сина пам’ятаю добре, - розповідав за сніданком батько, не соромлячись своїх сліз, які текли обличчям, а ще сяяти наче перли у світлі ранку. – Пам’ятаю тепло рук, одну з яких Він поставив мені на голову, іншою взяв одразу дві мої долоні. Він молився Своєму Небесному Отцю; прохав Його пробачити мене;, згадати Його сльози на хресті Голгофи. Христос не припиняв молитись доти, поки струшуючи моє тіло, хвороба повністю не залишила мене. В дверях тримаючи меч, стояв ангел. Ти не міг бачити його, однак я бачив. Коли хвороба залишила мене, Ісус із ангелом зникли. Тоді я остаточно повернувся до тями. – Чоловік зітхнув, опустивши голову, охопив її обома руками, застогнав.

-        Я не залишу тебе, татусику. Обіцяю тобі. – Підійшовши до нього, Миколка взяв у свої долоні руки батька й притулив їх до своїх вуст. – До тебе насправді приходив Ісус. І з Ним був я, - запевнив син. – Чи був ангел – не відаю, бо тієї хвилини я молився. Чув тільки, як ти стогнав. А потім…

-       Що було потім? – подивився на Миколку батько.

Довелося хлопчині розповісти правду, не приховувати нічого. Та й що міг приховувати? Правдою був сон, який і переповів; не побоявся нагадати про те, як він повернувшись близько півночі додому й ледве тримаючись на ногах, нагримав на нього, вирвав із голови шмат волосся, нагородив ляпасом, від якого Миколка втратив свідомість. А так хотілося розповісти, як чекав на нього, якого смачного борщу наварив, як годував козу, кури, який лад навів на городі, за що молився. От тільки сумно було чекати наодинці під хатою на лаві. Сльози навертаються щоразу, як уявить його п’яного, як згадає лайку, яку затіє, а потім, якщо не засне, то вижене з хати. Добре, що надворі літо й виспатися можна у бур’янах.

Минулої ночі Миколка вирішив скористатися його порадою та пішов туди, куди дивилися його вічі. А дивилися вони у бік храму в якому відбувалося богослужіння. Він іще не знав, що сам Ісус молився у вівтарі Своєму Отцеві. Він нічого не запитував ані про нього, ані про батька, бо, мабуть, знав, що цієї ночі хлопчина прийде до храму молитися. Тож, одразу після закінчення служби, обоє пішли додому до нього. Дорогою Божий Син лише просив не сумніватися, вірити і молитися.

-       Двері нашого будинку Ісусу відчинилися самі. Ти лежав на землі. Що було потім – знаєш, - закінчив Миколка і поцілував руку батька.

-       Звісно, знаю, - підтвердив чоловік.

-       Але… - хлопчина розкривши ширше свої вічі, здивовано подивився на батька. – Все, що розповів я тобі, бачив у сні. Чи, можливо, то був не сон? – стенувши плечима.

Десь на подвір’ї голосно заспівав півень. Своїм дзвінким голосом наче хотів розвіяти сумніви, що знову непроханими гостями прийшли до їхньої оселі. Миколка дивився на батька й нічого не розумів, а його батько розгублено кліпав очима та потирав скроні, чоло, вуста.

-       Невже це має значення, синку? – піднявшись зі стільці, підхопив на руки Миколку й підняв до самої стелі. – Головне, що ми знову житимемо разом. Господь почув твої молитви і відповів на них. Тепер… – Опустив його до рівня своїх очей, подивився. – Ти ще маленький у мене, але я з гордістю хочу сказати правду, яку ніколи не говорив: ти – справжній мужчина, справжній вояка.

-       Вояка? – здивувався Миколка.

-       Ти – дитина Бога. І я хочу бути таким, як ти.

-       Будеш, батьку. Неодмінно будеш. Про це я також просив у Бога.

 

4.

Прийдешнього недільного дня, тримаючись один одного за руки, батько і син поспішали до храму молитви, який кликав їх на ранкове богослужіння мелодією церковних дзвонів, які линули з землі в піднебесся. А в небесах радіючи й співаючи Славу Небесному Отцю, дивилися на землю Божі ангели, а також і ненька. Миколка вірив у це, як і в те, що батько вже ніколи не залишить його навіть на мить. Адже життя віддане Богу та прожите для Нього – найліпше.

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис