УАП - Колодязь

Інформація про автора

Колодязь

 Колодязь

 

Вранішні проміння сонця прокрадались скрізь фіранку, пекуче лягаючи на мої очі. Ось що буває, коли, милуючись повним місяцем, забуваєш засунути штори. Та навіть ці противні відчуття – ніби тобі заливають очі розпеченим оливом – не могли вирвати мене з царства Морфея.

Але то що не змогли пекельні вогні, змогла стара Параска: її пискливий голос долинав через причинене вікно: 

– А чи чула ти, Христю, яка бідося? То вже другий, і то хіба за оцього літа. А за всі роки? Скілько їх пропало? Їде сюди, ходить по лісі, як дурне неприв'язане теля, а потім пропаде. 

Бодай їх шляк трафив з тими, як їх, туристами! 

– Боже мій, Боже, – відповідала стримано баба Христя, жалібно хитаючи головою.

Ой, якби ж то їх не знати, можна подумати, що то близькі подруги. «Та Параска – проходень з проходня, має сім дітей, і ані один не рідний по татові», – часто говорила баба Христя. А Параска по за очі, що та лінтяйка, а така гадина, що молодого чоловіка з'їла! Та любов до побрехеньок відсувала на задній план – гонор! Таке знаєте собі бойківське Бі-Бі-Сі. Якби знали у Лондоні про його існування – згоріли б у вогнях заздрості. Слава Тобі Боже, що бабці соціальні мережі не опанували.

Зазвичай мене дратували їхні розмови, але то був інший випадок. Гнаний цікавістю, я заскочив у джинси, застилив ліжко, забравши з нього томик Лавкрафта, за читанням якого власне й заснув. Хоч він і не був для мене таким і страшним, зате його моторошні, дещо в депресивному стилі розповіді надовго усідали в моїй голові. На кухні, як завжди, чекало горнятко кави, приготованої мамою. Вхопивши його, я подався до бабусь. 

– Вже восьма, а твій внук хіба встав, – почала Параска. 

– Та нероба, пізно встав – та й за каву, не йде до роботи, – продовжила баба Христина. – Та ми в їх роки як робили! вставали в п'ятій! 

«Почалися повчання», – подумав я, пропускаючи їх повз вуха. 

– То що з тим туристом, давно пропав? – згораючи з нетерпіння спитав я. – Де і як?

– Та як де? Там, де все, – після невеличкої паузи відповіла Параска

– На Високому Ділу? 

– Та вони десь там під горою палатки поставили, вогонь хотіли розікласти. Той неборака пішов за хмизом. І чому його чорт поніс у таку гущаву? може блуд його взяв?

– А може й чорт, – якось нажахано озвалася баба Христя.

– Який блуд, який чорт? Хоч там і густий ліс, але з усіх сторін хутора і села! Мусів же десь вийти? Не розумію, як там можна заблудитися. Ми з Андрієм (моїм сусідом) обійшли його всього не один раз. Нічого страшного в тому лісі нема, окрім зайця, – з насмішкою додав я. 

Та миттю в моїй уяві виринув спогад: ми з Андрієм пішли по гриби, але вони радше були причиною, чим метою. Проминувши останній хутір, ми зайшли так далеко, як тільки могли. І посеред негустого ялицевого лісу побачили невеличкий правильної прямокутної форми виступ. Згорнувши з нього мох і землю, ми побачили камені, одразу зрозумівши – це фундамент. Над виступом в ряд були видовжені і незвичні яблуні, які, очевидно, здичіли в обіймах матінки природи. Збоку каміння теж був невеличкий виступ квадратної форми з западиною в центрі, через яку просочувалася вода, нагадуючи старий колодязь, який засипався землею, із якого чомусь страшенно тхнуло і булькало.

Все це оповівши бабусям, я чекав відповіді. Але явно не такої, як я собі уявляв. Стара Параска заломила руки, вигукуючи всі можливі прокльони, а баба Христя замахала своєю важкою палицею з горобини, ніби показуючи, як мені будуть рахуватися ребра. 

– Та там Рожинський жив, страшний ворожбит. Як ще молодий був послали його тато з мамою до міста науку здобувати, бо мало їм того було що вмів писати і читати. То вернувся такий дивний, книжок навіз, по ночах, люди кажуть, світилося у них, при свічках ночами читав!

А старий Рожинський все голову задирав: «То мій Дарко хімію і медицину вивчає, людей буде лікувати». І як то вчули – почали ходити, бо доктора не було в селі. А звідтам як вийшли, таке страшне розказували. Що Дарко застелив усю кімнату зіллям, на полицях купа чорних книжок і всякі баночки з кольоровими порошками, а на стіні – хрест без розп'яття догори ногами...

Кажуть, візьме собі ту чорну книжечку, та й читає над хворим, якось так страшно і не по нашому, а хто спитає, каже: «то латинь!» Та ніхто не витримував до кінця, бо така обстановка: хрести перевернуті, зілля, книжки і його хрипкий, як звірячий, голос.

Як вчув про то наш отець Орест, то навідався до Рожинських. А на другий день, як раз було Петра, він голосив в церкві, що молодий Рожинський з дияволом зв'язався, що він «культист». 

– Окультист, – виправив я бабу Христю. 

– Що ото його «культна наука» – то наука диявола. Ніхто вже туди більше не ходив з наших. Хіба з далеку, кажуть, приїжджали.

Дивишся, йде людина здорова, міцна, а місяць тому було купа кісток, обтягнуті шкірою. Ми як раз коло сіна робили. Тай став той чоловік з нами говорити: «О, який вже добрий ваш ворожбит, як від нього помагає. Я вже вмирав на сухоти, всі лікарі відмовилися мене лікувати. Ось родича веду до нього. І гроші не бере. Але має якусь дивну просьбу: каже дати трохи крові, хоч п'ятдесят грам, бо для лікарства треба».

А потім почали приїжджати якісь люди сваритися з Дарком. З отцем нашим говорили, казали, що всі, кого він лікував, повмирали у страшних муках. І що коли в Скольому один доктор австріяк робив розтин, то жахнувся з того, що у тілі не було крові. 

Та якось у Рожинського більше не світилося по ночах, і Дарка не було видно, і дим з комина не курився!

Зібралися люди і почали говорити: може вмер де Дарко? Але всі боялися зайти перевірити. Ясьо – старий пастух – говорив, що бачив, як якісь люди витягли Дарка з хати та й кинули в колодязь. Але йому ніхто не повірив, бо він був слабий на голову: мало що міг собі придумати.

Тоді Петро Андріїв – останній п'яниця і нероба на селі, каже: 

– I чорт мені, як вовку ягня, якщо поставите мені могорич!

– Добре, як підеш, то дамо трилітровий бутель самогону і закуски добре.

Пішов Петро до колодязя, каже: «Нема, йду до хати гляну». Довго його не було, а як вийшов – всій блідий: «Невидно, – каже, – нігде». 

Більше ніхто до Рожинських й ногою не ступнув. А люди подумки хрестилися, дякували Богу, що збулися пропасника.

Хіба Ясьо не заспокоївся, все говорив, що Петро лазить до хати Рожинських. Йому, як раз з колиби, де він ночує, добре видно при місячному світлі, а коли та й голос Петрів спізнав, бо кляне той голосно. Звісно ніхто йому не вірив. Але Петро якійсь дивний став, навіть пити перестав.

 

У хащах, далеко від людського ока, напівшепотом велася розмова: 

– Де ще взяти? я більше не можу, я здурію, він кожної ночі приходить у снах. 

– Перестань ти ж знаєш: ми не маємо вибору. Пам'ятаєш, що було з батьком? Він випив його кров. І нащо тільки він провадив той обряд, для чого він дав йому свою кров. Ми зв'язані кровно. Хіба повіситися, як молодші брати зробили...

 

Із застеленого туманом лісу виринули дві постаті: кремезна, висока і маленька: перша – єгер, друга – лісник. Якби не вони, то старенькі би до заходу сонця розказували про окультиста-алхіміка.

– Що там чути? – скрикнула допитлива Параска.

– Та нічого, шукаємо. Завтра прибудуть рятувальники.

– А зараз куди йдете? – продовжувала Параска.

– Та ще в одне місце глянемо, де обійстя Рожинських було.

– Ви там вважайте, самі знаєте, який там чоловік жив.

Ті у відповідь засміялися: «Не переживайте у гості до Рожинського не будемо повертати!»

– О, я з вами! – заявив я.

– Ні. То не жарти, нащо нам всякі шмаркачі, – промовив похмуро єгер, тим самим вбив мої надії знову натрапити на химерні залишки від колись існуючого зла!

Я зрозумів, що немає іншого виходу, окрім того як пройти за їх слідами, які після вчорашнього дощу дуже добре залишалися від величезних берців єгера.

Почекавши з п'ять хвилин, я поволі рушив по сліду. Пройшовши так понад годину, я опинився вже в темній лісовій пащі. Молодняк більше не бив гілочками по обличчю. На його заміну прийшов чистий ялицевий ліс, від якого віяла пронизлива прохолода. Згодом я замітив, що їх сліди ставали все глибшими, ніби вони бігли. Але чому? Або від кого?

Несподівано лісову тишу пронизав шум. Прислухавшись уважно, я почув якійсь напівшепіт. Вирішивши підійти блище, я ступав, уважно обминаючи сухі гілочки під ногами.

Стара чепериста лоза, на яку я натрапив, виявилася ідеальним місцем для схованки. Та якось несподівано вона здалася мені дуже знайомою, власне, як і сама місцина виринала в моїх спогадах. Слова напівшепіту стали гучніші й більш виразні.

– Він казав – живих. Нащо ти його?

– Та він майже втік. I такий сильний – я ледве справився...

– Але й важкий!

– Ага, такого ще не було бугая!

– Ти весь череп йому розтрощив, аж мозок вискочив. Чим ти його?

– Та обухом сокири.

– Ще один, окрім того скільки батько носив. 

– А ми? 

– 51 рік по 13 штук, кожного. Але отого тільки 3. Він збере своє число – і ми вільні. Чуєш? Вільні!

«Обухом сокири», – слова пронеслися вихором жаху по всьому моєму тілі. Я впізнав голоси: один належав єгерю, інший же, пискливий, однозначно – ліснику!

Зумівши перебороти окови страху й опанувати свої думки, я, розпечений цікавістю, вирішив продовжити своє спостереження. Ледь помітно визираючи з химерної розкинутої чепери, я запримітив дві фігури в камуфляжі. Сумніви були остаточно розвіянні: це вони.

Кремезний єгер заходився біля величезного, як мені здалося, мішка. Впоравшись, його руки пірнули в середину, він важко стогнав, щось тягнучи, в той час, як його товариш притримував за краї мішок. За мить на кремезних руках повисло те, в чому я не одразу пізнав людське тіло: задубіле, ніби від морозу, вкрите патьоками крові, замість голови – криваве обвисле місиво!

Від побаченого захотілося закричати, та страх, вхопивши своїми міцними руками за горлянку, не дав мені цього зробити – можливо, тим самим врятувавши мене від смерті.

На радощах вони вхопили тіло, як пір'їнку, і кинули його в колодязь, вдивляючись радісними очима, як воно повільно зникає в обіймах бридкої мочарі...

«Ще один, тільки один», – радісно повторював, майже наспівуючи, пискливий голос.

Як виявилося, це було не найстрашніше від того, що мені довелося побачити ще: вода в глибині зловісно забулькотіла, чорна маса бруду і слизу поволі піднімалася з засипаного колодязя. Перед жорстокими вбивцями постало те, що вони так часто бачили у снах, і чому так щиро служили. В одну мить реальність виявилася набагато жахливішою за сотні снів!

В стікаючій масі бруду і слизу проїдалися контури людського тіла.

– Нежива плоть – мертва кров, – пролунав жахливо сиплий голос істоти.

– Він майже теплий, ми... ми... д-думали… – через силу намагався говорити лісник. – Ми знайдемо, зараз, завтра, – страх затуманив йому розум, плутав язик.

– П'ятдесят два роки в кам'яній пустці, заповненій брудом і слизом, – звучав жахливий голос. – Та сьогодні я звільнись з колодязя. Ви й станете 666-ми!

Чорні, як ніч, схожі на руки проте неприродно довгі відростки схопили заціпенілих від жаху єгера й лісника! Жахлива постать швидко пішла до низу, тягнучи з собою здобич.

Я не пам'ятаю, як я повернувся з того злощасного місця, окрім того, що я біг, допоки не провалився в забуття. 

Пізніше я згадував братів Максима і Олега. Перший був єгерем, а другий – лісником. Адже вони сини того самого Петра Андрійового.

І такий звичний для гірського жителя ліс став для мене найстрашнішим місцем. Власне, як і село, в якому я давно не живу. 

Якби я наважився розповісти все комусь, мене б назвали не інакше, як божевільним! Тому залишилося тільки написати про це...

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис