УАП - Химерник

Інформація про автора

Химерник

Замучені верблюди покірно ступали, їх важкі стогони змішались з побрязкуванням шабель і ятаганів, розрізаючи пустельну тишу. Ніч опускалася на землю, беручи все довкола у свої чорні непроглядні обійми, десь завиванням озвався господар пустелі – буйний вітерець. З чорних обійм віяло холодом, який пробирав до кісток, додаючи химерності у цей Богом забутий куток. 

– Тут мені моторошніше, чим у Руб-ель-Халі, – сказав чужинець. – Гірше юначе може бути в пеклі, якщо тільки Руб-ель-Халі й не є ним. 

– Можливо, але там мені спокійніше... 

– Що? Тобі... Як... Спокійніше? – насилу видушив із себе старий бедуїн, гостро зиркаючи чорними очищами з під сивих брів, в яких відбився одночасно подив і страх. 

Приймаючи у свій караван мандрівників, старий Хасан не надто переймався їх особистістю: головним для нього залишалось злото, яке він безбожно здирав з чужинців. Але такого він, бачив уперше. Постать у чорному бурнусі ритмічно погойдувалася у сідлі, лице закрите куфією, з якої виднілися дві глибокі чорні западини, тільки підкреслювала її химерність. 

– Пекло... – прохрипів голос чужинця.

– Що? – несподівано здригнувся старий Хасан... 

– Пекло, ненайгірше у світах! 

– Не найгірше?.. У світах? – скрикнув бедуїн... 

– Ось вони, – з під чорної накидки виринула рука, звиваючись по-зміїному до всіяного зорями неба. – їх більше чим піщинок у всіх пустелях разом взятих. Кожна жевріюча цятка – дихає життям рас – рас древніших за нашу, фізіологічність і культура, яких не осяжна для людського розуму. 

На цих словах, незвичний попутник несподівано урвав розмову, зійшовши на небі місяць,  яки повністю прикував його увагу. 

– А що ж тоді найгірше у тих світах? – не витримав Хасан. 

– Не в них, а те що за ними... 

– Так що ж це? – згоряючи з нетерпіння вигукнув бедуїн! 

Постять різко повернулася у сідлі, замість звичного сиплого тону з її грудей напівкриком-напівревом вирвалися слова:

– Вогняні вітри хаосу, безликі і безформні. 

Тільки зараз, у місячному сяйві, старий араб розгледів чорні смоляні очі, в яких відбивалися вогні безмежних знань. Уміючи дуже добре розбиратись в людях, навіть у цьому незбагненому погляді він зумів побачити холодну пустку втрати. Та якби не пекла цікавість, Хасан вирішив стриматися, адже подальша розмова приносила все більше запитань, чим відповідей. До того ж йому – віруючиму мусульманину – слова чужинця здавалися гріховними, а він сам – язичником! Хто він? Звідки він все знає?

– Я чую твої думки і дам на них відповіді, – вже звичним спокійним хрипким голосом промовив чужинець! – Десять тисяч років тому наше плем'я Ад заснувало місто Убар. За нашими розрахунками – це був найбільш придатний для життя куточок на землю: багатий родючістю, який зараз на жаль носить назву – Пуста чверть... 

Як і більшість молодих рас, ми поклонялися божеству: творцю всесвіту, чистій енергії, яка живе у кожній зорі. На честь нього ми будували колони, прикрашаючи їх узорами і дорогоцінними камінцями. За розрахунками наших астрономів їх розташування пролягало точнісінько під космічними пробоїнами, яке виникло від тертя світів. Потому минало сотні років, з кожним днем Убар ставав все величнішим, а колони вищими. Наш народ досягнувши вищого розвитку – купався в ріках процвітання. 

Та все змінилось однієї ночі, коли колони вкрилися клубами невідомої нам чорної матерії. опускаючись на землю подібно до туману, вона крижаним вихором промчалася містом. Її гарячий подих торкнувся кожного жителя, залишивши по собі душевне спустошення, а частина поетів і астрономів почали скаржитись на дивні сновидіння. Гармонію жителів Убару почали роздирати на шматки суперечки. 

Найбільш гострим постало питання релігії. Частина міщан стверджувала про неправдивість і недоцільність старої релігії. Деякі поети оголосили себе пророками: вони стверджували, що у снах з позамежжя до них промовляють найправдивіші і наймогутніші боги. Боги вічної темряви з мільйонами легіонів сутностей. 

Згодом до них пристали вчені – астрономи й хіміки – утворивши орден «темних воріт». Своєю «святою місією» орден уважав відкриттям міжпросторових воріт, якими увійти мали легіони темряви, принісши з собою вогняні вітри хаосу. За їхнім твердженням, хаос мав урівняти всіх людей, незалежно від їх соціального становища, принісши з собою заборонені знання!

На міських стінах почали появлятися дивні знаки, у вигляді кола, з якого однаковою відстанню виходили лінії, які чимось нагадували стріли, а під ними напис: «хаос – рівність». 

Бувши простим воїном у варті Убару, я неодноразово бачив, як наш командир доповідав жерцям про реальну загрозу, яка йшла від діяння ордену, вимагаючи від них військового рішення: находячись в їх руках влада над містом давала їм таке право. Проте їх відповіддю був наївний наказ ні в якому разі не застосовувати сили, будь-що зберігати мир в місті. Мовляв – ці безумці – поети й інші – намагаються самовиразитися, така їх натура. Додавши: кожна буря – стихає! 

Як і завжди, гордий воїн вийшов із сумом в очах, пробитий сотнями списами принижень. Провівши своїм поглядом по десятку найкращих воїнів, він промовив твердим голосом: «Воїни, будьте готові, як ті, що ідуть на смерть за для вищої мети!» 

Досі незвідане до того відчуття страху охопило мене. По тому минуло два дні, а від командира не було ніякої звістки. 

Наближавшись, постать в чорному плащі, без обладунків, проте з великим дворучним мечем привернула нашу увагу. Та наш розум відкидав побачене. Тільки наблизившись у притул, наші очі вперше побачили командира не в червоному плащі і міцне м'язисте тіло, яке зажди ховали важкі обладунки! Вогонь в його очах натякав нам – час настав... 

– Сьогодні жерцям від шпигунів відкрилися страшна таємниця про обряд культу Темних воріт, після якого воротами світів увійдіть легіони темряви. Вітри хаосу спалять усе живе. Хмари попелу опустять на землю вічну ніч, – після невеликої паузи промовив він! – За нашими відомостями, їх таємний храм знаходиться в одному з будинків, прямо під носом у жерців біля колон. Не менш жахливим є той факт, що частина жерців таємно поклонялась богам темряви, забезпечували конспіративність ордену, а також всяко його покривала, зокрема: гальмувала військове вирішення. Все зайшло занадто далеко. Та сьогодні ми викорчуємо дерево зла і піддамо вогню його нечисту сутність. 

Наблизившись до зовсім непримітного будиночка серце страшенно закалатало у передчутті бою. Голос, пробиваючись скрізь гомін міста, ставав все виразнішим, звучавши незрозумілою для нас мовою...

– Небо... У небі несамовито! – перелякано закричав один з вояків.

Побачене скувало наші тіла кайданами страху! Замість прекрасного синього неба ми угледіли, як кіпітелі колон вбивають клуби чорної матерії. З її бездонної пащі виринули огидні напівпрозорі істоти. Не чекаючи наказу ми увірвались в цей проклятущий будинок: розписаний з середини якоюсь символікою червоного коліру – вдарив нас здивуванням. Тіла нещасних з перерізаними горлянками прояснили ситуацію. Наш страх згорів у вогнях ненависті, блищачи на лезах наших мечів і списів, ліг на тіла ворогів, які обступили по колу дивну фігуру в чорному лахмітті і каптурі з книгою в руках. Блиск широких кинджалів в їх руках говорив про опір. Попри свою завзяту фанатичність бій закінчився поразкою для них. 

– Думаєте ви перемогли? Ваша раса приречена... Людська сутність – вічна голодна влада та фізичних благ – знову прикличе нас через сотні, можливо, тисячі років! Ваш прекрасний Умбар втрачен навіки разом з вашим народом. І ця людська безпорадна оболонка, і ваше нікчемне існування огидне мені! – промовила химерна постять, пробита списами, розсипалась на чорний попіл... 

Сподіваючись, що, зупинивши обряд, ми перемогли. Несподівані крики сповнені жахом вивели на двір всіх, окрім мене. Мою увагу привернула книга: товста шкіряна палітурка лагідно пристала до моїх долонь. Я й незчувся, як мої пальці вп'ялись у сніжно-білі сторінки, вкриті різними символами з правильними геометричними лініями, які вочевидь слугували ієрогліфами. В якомусь сенсі вона здалася мені бездоганно красивою. Зумівши перебороти це дивне гіпнотичне захоплення, я ніби прокинувся зі сну. З усвідомленням, що в моїх руках Книга Зла, яку необхідно знищити, я вийшов з цього проклятого будинку... 

– Подих Хаосу. Ми програли, – з сумом промовив командир, вдивляючись в чорну безодню, яка пекучим вітром ударила в лице. 

Готуючись до смерті, моя рука нервово стискала книгу. Нестерпний біль охопив все тіло, здавалось мої нутрощі згоряють з середини. 

– Його подих – подих Хаосу – убив все живе, усе, окрім мене! – знову несподівано прокричав чужинець. – На місці людей я бачив купи попелу, прекрасні сади Умбару лежали у тліючих головешках, на землі не зеленіла а ні одна травинка. Сидячи посеред руїн холодної пустки, я чекав смерті сотні років, та хаос забрав у мене навіть це. Його дотик змінив мою фізіологічність, зробивши безликим, прирік на вічне існування, сповненого стражданням за втраченим. Коли біль притих, і самотність стала нестерпною, замість руїн посеред піщаного моря я відчув потребу перебувати поміж живих людей. 

Так на одному з ринків Сани я почув, як торговці розказували про якогось божевільного поета, який, побувавши в порожній чверті, оповідав після повернення про сни, в яких бачив послання древніх богів. Прокидаючись, він відтворював їх на папері. З їх слів стало відомо, що цей божевільний направився в Дамаск. 

Я відчуваю відповідальність за свій народ, який приніс у цей світ зло. Надіюсь, я встигну до того, як Альхазред розшифрує написане! 

Ранкові промінні освічували куполи мечетей Пальміри, величні мінарети додавали величі цьому прекрасному місту. 

– Мій караван тільки до Пальміри, – буркнув Хасан. 

Химерник простяг йому повну жменю золота. 

– Всевишній в поміч, – промовив старий араб, вперше не взявши золото.

Він ще довго вдивлявся в постать, зодягнену у все чорне, з такою ж куфією. До поки та не змішалась з людським морем біля стін величної Пальміри.

 

Відгуки до допису

Залишати відгуки можуть лише зареєстровані користувачі

Щоб залишити відгук увійдіть у свій обліковий запис