УАП - Канікули Олеся

Інформація про автора

Канікули Олеся

КАНІКУЛИ ОЛЕСЯ

 

«А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо».

(Гал.6:9)

У день в який Олесь з’явився на вулиці нашого села, я зрозумів: сумувати цього літа, знову не прийдеться нікому. Тринадцятирічний хлопець, аж горів бажанням, якнайшвидше продовжити своє веселе, безтурботне життя в домівці свого дідуся, до якого поспішав на канікули.

Серед усього люду, який т зібрався в черзі за хлібом біля магазину, його радо зустріли тільки молодші від нього за віком хлопчики. Але, як тільки він зупинився неподалік нас, дорослі, побачивши «міського дивовижу», зі страху почали хреститися.

-       Хелоу![1] – вигукнув своє вітання Олесь, не перестаючи пританцьовувати під ритм музики, що линула з його навушників. Старенькі ще довго дивилися йому вслід. І тільки тоді, як його постать зникла поміж дерев іншої вулиці, загомоніли знову. А я, сівши на свого велосипеда, поспішив за ним.

Із Євстафієм – дідусем Олеся, моя садиба межувалася парканом, у якому, ще від минулих господарів, у яких я купив її з невеличкою ділянкою городу, залишилася хвіртка. Ми відразу подружилися, не дивлячись на різницю у віці – сорок років, ходили один до одного в гості, переповідували почуті новини.

-       Ти не такий, як мій онук - випарубок[2]. Ще світанок не засяє за вікном, як уже починає співати чи танцювати бовкуном[3]. Дивлюся на нього й так і хочеться назвати його не розумником. Але ніколи цього не зробив і не зроблю. Щоправда, Олесик не затримується в мене – побуде декілька днів. Не подобається йому тут мене, чи може, боїться сільського життя. Звичайно, я йому не рівня, - виправдовується Євстафій. – Сумно стає без нього. Тоді сідаю за стіл і пишу листи доньці, прохаю: привези до мене знову онучка. Чекаю. Але він і не думає. Тож доводиться чекати наступного літа.

І ось літо прийшло, а з ним – Олесь. Чи затримається цього року хлопець довше ніж тиждень, чи, поїде від дідуся як завше?

Євстафій порався біля вуликів із бджолами, коли онук виставивши спочатку одну ногу, а потім голову, голосно привітався:

-       Привіт, предок!

-       Привіт, - помітивши краєм погляду онука, відповів  дід. – Приїхав, то скидай свої кості, старий.

     Від таких слів, хлопець сторопів. Раніше вважав, що тільки сам міг так мовити старому, але, щоб він йому? Втупившись в дідуся своїм здивованим поглядом, аж розкрив рота.

-       Слабо?

-       Що саме? – перепитав онук.

-       Чванитися? – Євстафій дивився на нього хвилину-другу, а потім знову зайнявся своєю роботою.

Зрозумівши, що посміятися з діда цього разу йому не вдасться, Олесь пішов до хати. Поки старенький порався біля бджіл, надвір вирішив не виходити.

-       Це ти, діду чи, може, я помилився адресою? – розгублено кліпаючи очима запитав онук, коли за годину Євстафій повернувся у будинок.

-       А ти їхав до кого? – поцікавився спокійно.

-       Еге ж, - засміявся дід, - думав я нічого не знаю, не вмію? Цього разу я вирішив стати тобою.

-       Мною? Це неможливо. Ти хоча пам’ятаєш скільки тобі років? – скинувся онук.

-       Пам’ятаю. У Бога все записано в Його книгах, що на небі, - і вік, і мовлені слова, і вчинки.

-       Але ж ти – не Він. Та й звідки я знаю: є Бог насправді чи Його немає? Я не бачив Його.

Євстафій спохмурнів, почувши недоречний сумнів Олеся.  Поставив відро з медом на підлогу, повільно підійшов до нього.

-       А ти, хто такий, що Він тобі повинен з’явитися? Його не бачив з людей ніхто і ніколи. Я також не бачив, але це не означає, що Його не має. Ти можеш, наприклад показати свою совість?

-      Вона у мене тут, - хлопець показав на серце, та старий змовчав. – Що, не віриш?

Довго дивилися один на одного, журно зітхали, сопіли, кожен наважуючись першим розірвати полотно тиші.

Нічого не мовивши онукові, Євстафій забравши відро із медом, вийшов надвір. Навмисне довго не заходив. І тільки, як почало сутеніти, пораючись на подвір’ї, побачив Олеся. Хлопець так тихо підійшов до дідуся, що той аж злякався. Ставши поруч, Олесь бентежачи простягнув йому свою руку і, заплакав. Євстафій уперше бачив його таким.

-      Досить. Досить смуток розсівати. Ти ж у мене справжній господар. Не нероба. Є у тебе совість. Тільки… - дідусь на коротку мить замовк, подивився серйозним поглядом, а за мить додав. – Тільки не все життя твоє належить Богові. Присвятиму Йому його.

У голосі дідуся не чулося збайдужіння до Олеся; було боляче знову штрикати його своїми докорами, а потім дивитись, як очі дитини, встромлені поглядом у землю, мружаться від сорому.

 

***

Вранці мене розбудив стук сокири, що здавалося, відлунювався під самим вікном. А коли вийшов надвір і побачив із якою заповзятістю працював нею Олесь, розсікаючи одним махом, раніше порізані дідусем на поліна стовбури дерев, що дзвінка пісня сокири, стала неабиякою прикрасою до початку нового дня.

Робота в руках Олеся «горіла»: гора порубаних полінців лежала біля хліва, дах будинку сяяв латками з нової черепиці, а пофарбовані білою фарбою хатні вікна усміхалися світу, ніби сьогодні були створені. Навіть собака, побачивши зміну в молодому господарі, весело виляв хвостом. Увечері в будинку Євстафія читали Біблію – єдину книгу, яку старий мав у себе; молилися. І лилася їхня молитва в чистий одсвіт неба, подібно ароматам літніх трав, без яких неможливе літо.

На світанку наступного дня, коли я вийшов на ганок, то застиг наче пам’ятник. – Олесь і дідусь вже поверталися додому. Але звідки?

-       Знаєте, а ми сьогодні ходили схід сонця зустрічати, - сповістив свою новину ще здалеку хлопець. –  Довелося прокинутись о пів на четверту та пройти три кілометри, щоб забратися на високий пагорб о-он за тим лісом, - показав простягненою рукою у бік зеленого лісу.

Олесь підійшов до дідуся, обійняв його.

Я дивувався жазі Олеся до роботи. Як і вчора, він знову не збирався відпочивати. Чи бачили колись свого сина таким батьки? Чи знають чим він тут займається?

-       Ніколи, - засміявся хлопець.– Хай думають, що байдикую. Вони звикли мене таким бачити. А мене хвалити не потрібно, - вгадавши мій задум, який я збирався озвучити, застеріг. – А то носа задеру і повернуся до свого попереднього життя.

Того дня сонце без жалю зігрівало землю, а вона, стомлена його промінням, перетворилася на гарячу сковороду. Навіть у тіні дерев температура сягала більше тридцять. Та для Олеся спека не стала на заваді. Цього разу хлопчина наводив лад у козлятнику[4]. Піт градом котився з обличчя, але він не здавався.

-       Може перепочив би? У спеку не корисно для організму працювати, - порадив я, проте  Олесь,

поглянувши вгору, вимився прохолодною криничною водою й знову пішов усередину хліва. Лише через годину, сидячи у себе в кімнаті, через відчинену квартирку я почув задоволену похвалу дідуся.

-       Ото господар у мене росте: старанний, умілий. Все може! Молодець.

-       Завтра, дідуню допоможеш навести лад у своєму кладізі[5], - попередив Олесь..

Вилив на себе відро води, хлопець побік у хату. Увечері, одівши на себе чистий одяг, обоє вирушили до храму на вечірнє богослужіння в сусіднє село, залишив мене на три години за господаря. Повернулися вчасно. Встигли і господарство обійти, і собі вечерю собі зготувати. А потім, допізна знову читати Біблію, співати християнських пісень, молитися.

Зоряна ніч вибілювала село до самого ранку. Однак вранці погода вмить змінилася – небо затягнулося темними хмарами. Мені здавалося, що кінець світу, про який описується в Біблії, прийшов передчасно.

-       Не хвилюйся, - заспокоїв Євстафій, - він іще попереду. А це, - кивнув угору, - всього тдощ. Ох, і потрібен він землі. Зачекалася вона водички неба.

Небо ніби розламалося. Жахливі хмари хурчали, клекотіли, стріляли блискавками, а потім пускали над собою довгі ешелони громів, від звуку яких ставало лячно душі. А щодо самої водички з неба, то…

«І де її стільки взялося? – думав я, дивлячись у вікно з веранди, як дощ не перестаючи ні на хвилину, продовжував «поїти» землю. Мені вже вчувалося, що вона почала прохати про допомогу. Страшно було дивитись, як цілі озера виникали на городі, ховаючи під собою кущі картоплі, огірків, помідорів; як бурхливою рікою вода текла стежинами подвір’я. Єдине втішало: він, все одно колись закінчиться

 І дощ закінчився. Чалапаючи калюжами в резинових калошах я на власному обійсті, а Євстафій з Олесем на своєму, оглядали наслідки негоди, після чого, разом зійшлися на спільній думці: на все воля Бога.

-       Не сумуйте, - дивлячись на нас, втішав Олесь. – Чи може думаєте: Господь забув про нас? Довіртеся

Йому і отримаєте більше.

-       Онук правду говорить. Не слід гнівити Бога за дощ, який ми самі просили в своїх молитвах. От Він і послав його.

-       А коли послав дощ, то пішле погоду. А з нею – урожай, - заключив Олесь.

Сонце не мало достатньо сил пробитися крізь хмари. Зате зранку наступного дня, знову обійняло своїми промінням землю.

-       Де ваш Олесь, Євстафію? - поцікавився у старого, коли помітив відсутність хлопця на подвір’ї.

-      Не знаю. Сказав, що йому потрібно до когось у село, обіцяв не баритися.

Аби чогось не сталося, бо якийсь шум чув у селі. Може самому піти на пошуки?

-      Не хвилюйтеся, прийде ваш онук, - заспокоїв я його. Але той спокій виявився коротким. Посидів на лаві під хатою хвилин із десять, дідусь все-таки вирішив сам про все розізнати.

-      Поглянеш за моєю господою, - гукнув мені з вулиці.

Коли Євстафій розшукав подвір’я, на якому за свідченнями односельців мав знаходитися Олесь, лихі передчуття старого залишили. Тільки безлад, який стояв біля хати, у мовчанні свідчив: тут, нещодавно, щось сталося. Ввійшовши у саму хату, він побачив онука, який сидячи за столом в оточені молодого подружжя та сусідів, пив гарячий чай. Побачивши старого, господарка миттю кинулася до нього, впала на коліна і почала благати в нього прощення.

-       Пробачте ви нас, пробачте. Ми не хотіли цього. Як би не ваш онук… - вона не закінчила, бо схопила його руки, почала цілувати їх.

-       Не ангел я і не Бог, щоб мені кланятися. Розкажіть краще, що сталось? Чому Олесь не в своєму одязі? – спокійно попрохав Євстафій.

Про все це я дізнався, як вони повернулися. Хлопчина не переставав переповідати історію свого героїчного вчинку, щоразу подаючи його в різних інтонаціях голосу. Він пишався собою та в розмові з журналістами, батьками дівчинки, односельчанами, які привели їх до свого героя, за два дні після пригоди, був стриманий.

-       Не знаю, та ще з самого ранку, - почав розповідь, - мене чомусь потягнуло до них. – Олесь подивився на молоде подружжя всміхнувся до них. – Якийсь дивний голос із середини мого серця наказував: ти повинен іти до них негайно. Пішов. Причина візиту віднайшлася в дорозі, як згадав про поплавці для своєї вудки, що давно валялася в хліві дідуся. Але виявилося, що вони, з часу, як народилася в них донечка, закинули риболовлю. Ми сиділи, розмовляли. Коли вирішив я йти додому, тоді… Ви вже знаєте.

Олесь знову всміхнувся.

-       А ти  любиш риболовлю? – запитав журналіст, який записував усе мовлене Олесем на диктофон.

-       Люблю!, - похвалився хлопчина.

-       Тоді приймай від нас дарунок, - мовив той самий, попрохавши свого помічника щось вийняти з редакційного автомобіля.

Олесь мало не розплакався, коли побачив три великі сучасні вудки.

-       А восени ми представимо тебе до нагороди, - доповнили вже селяни.

-       О-о, ні, я не хочу. І не вмовляйте, бо відмовлюся. Й від дарунка також, -  зарепетував Олесь.

-       Ти наш герой, - стояли на своєму дорослі.

-       Ні. Героями не народжуються, ними стають. Геройство – не для мене. Героєм я вже був, -

Хлопчина засміявся.

Що він мав на увазі, не важко було здогадатися. Це знали тільки селяни та й вони змовчали перед журналістами.

-       Коли «так», то нехай буде – «так». Але в газеті – напишемо, - попередив чоловік.

За двадцять хвилин подвір’я опустіло. Залишилися біля своєї хати тільки дідусь з Олесем, а  ще – три вудки, дві з яких хлопчина вирішив подарувати батькам дівчинки.

-       Не потрібно для мене їх мені стільки. Що з ними робитиму? А от ви…

Залишив їх, миттю розвернувся і вибіг з подвір’я.

Батьки Олеся так і не дізналися б про вчинок сина, якби не прочитали про нього в газеті. Наче на крилах прилетіли вони з міста «вичитати» малого, та, швидко передумали. А коли ще дізналися, що їхня дитина допомагає дідусеві й побачили результати його праці, не повірили б.

Те літо для Олеся стало по-справжньому пам’ятним. Адже він не просто змужнів, а показав: хто є насправді. Хіба у тринадцять це неможливо? Тільки дурень скаже: Ні! Та головна мужність не в самій силі, від якої в деяких розум зникає, душа черствіє, серце кам’яніє. Головне не скніти, коли над тобою гомінка круговерть; «не сидіти на шиї» сиднем у житті інших. Головне бути потрібним – Богу, людям. І Олесь це зрозумів.

 

 

 

 

 

 



[1]У перекладі з англійської – «Привіт».

[2]Підліток.

[3]Танцювати наодинці.

[4]Приміщення у хліві, де живуть кози.